Яке глибоководне джерело Божої  мудрості, возлюблені в Христі браття і сестри, міститься в притчах Христових. І які високоморальні життєві настанови  можемо ми, грішні і земнороджені, успадкувати  на нашій власній життєвій дорозі, слухаючи безцінні притчі Христові.

Сьогодні Спаситель нам пропонує  глибокозмістовну притчу про сівача  та сім’я.   Сім’я, за словами Христа – це Слово Боже, яким засівається, з плином часу проростає нове, благодатне, одухотворене життя християнина.

Отже, перед нами безплодна земля, на якій нічого не росте, на неї посіяли насіння, і сонце, зігрівши холодну землю, а волога зросила вже теплу землю,  надала  силу насінню пустити паростки – накінець, земля покривається  зеленим шатром життєдайності цього насіння.  Подібно і душа людини  не  може  бути мертвою для вічного життя.  До неї попало дорогоцінне  насіння  Божого Слова, і душа чує Голос Божий, що лине з висот небесних, і кличе душу до щастя в земному житті та до радостей життя вічного.  Чудо відбувається з цією душею, вона одягається в чистий одяг  благочестя, де починають виростати плоди дарів Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, стриманість, –  як навчає нас Святий Апостол Павло.

У світі матеріальному насіння не  губить  свою життєдайність, посіяне в землю, воно згниває, даючи паростки новому урожаю.  А нове насіння, в свою чергу, знову всіяне в землю, народжує нові зачатки, і так рослинне життя ніколи не припиняється на щедрій землі.  Життєдайне насіння Божого Слова ніколи не припиняє свого  благодатного росту в серцях людських.  Від появи першої людини на землі, Людинолюбний Господь Бог різними  способами  засівав благодатні дарування Божої Волі в серця людей, хоч  старозавітна   та   грішна людина дуже часто відкидала цей безцінний дарунок Божий, не усвідомлюючи, тим самим, що вона своїми діяннями повстає проти Творця – Бога. А люблячий Господь вів Своє Боговибране людство, порою важкими, тернистими дорогами – до спасіння.

А коли на грішну землю прийшов Син Божий, Він залишив паростки насіння Слова Божого  в заснованій Ним Церкві Христовій. Бо це сім’я  приносить, завжди буде приносити свої святі плоди, ведучи всіх вірних до спасіння.

Результатом  збору урожаю буде залежати те, в яку землю було всіяне це насіння.  І Спаситель нам розтлумачує, що не кожне серце приносить одинакові плоди, тому що неоднакова живительна сила людських сердець.

Одне сім’я впало на тверду, втоптану землю, а птахи прилетіли та й поклювали це насіння. Ці серця людини Господь уподібнює твердій, схоженій дорозі, на якій не може пустити паростки жодне насіння. Це – легковажні душі, безтурботні, в такому серці ніколи не проросте насіння Слова  Божого,    хоч за своєю  природою саме серце може бути м’яким та добрим. Такі люди хоч і ідуть до Божого храму, за звичкою, беруть участь у Богослужіннях,  але без  усердя  та  належної   уваги.  Вони моляться своєю зовнішністю, а не душею.  Насіння Божого Слова  ковзає по такому серцю, не находячи доброї  почви, аж поки  гріх не поклює це насіння.

Інше насіння Божого Слова упало на кам’янисту почву, зверху прикриту землею, і не може насіння пустити свої паростки в подібну почву, бо немає достатньо земляного покрову та живительної вологи.  Це – душі, які слухають, може бути, з радістю Слово Боже, але в них немає любові до Бога,  бракне жертовної любові до Бога та ближніх, якщо би потребувалося цієї жертви, які, як говорить Господь, – часом  вірять, а під час спокус відпадають.

А ще інше сім’я впало на ґрунт, зарослий тереном. Терен – це клопіт, життєві насолоди, пристрасті до тимчасового, земного.  Християнство завжди благословляло турботи людини про своє земне життя, матеріальне благополуччя себе та своїх ближніх. Але Свята Церква ніколи не перестає нагадувати нам, що земне благополуччя не повинно бути для людини ідолом, бо на людину чекає вічність, до якої вона повинна готувати себе протягом усього земного життя. І Господь засуджує усе те,  що заглушує в серці людини саму думку про вічне життя з Богом.

І насамкінець,  насіння падає на добрий ґрунт, тому й приносить багатий урожай. Це такий ґрунт християнського серця, коли людина вбирає до свого серця  насіння Божого Слова всією душею, оберігає його, немов  дорогоцінний скарб.  Це такий стан людської душі, коли все те, що велить Господь – це  Воля Божа.  В подібної людини  всі сили направлені для осягнення християнських чеснот;  бути правдивим, милосердним, покірним – усвідомлюючи, що християнські чесноти, які  мріє людина осягти  заради спасіння своєї душі, подавляючи в собі  гордість, зачерствілість та жорстокість – через  муки терпінь, щоб бути разом з Богом, приведуть таку душу до Божого Царства.

Милосердний Господь хоче, щоб всі ми були спасенними, щоб за час нашого земного життя вирощували в серцях  з Божого насіння – добрі плоди високоморального  життя.  Щоб  явилося для всіх нас Боже Слово  живительною  їжею , що животворить  душі небесною манною,  підтримуючи    наші серця світлом,  щоб освітлювало перед Богом наше благочестя,  джерелом потіх – заспокоюючи  скорботні  та  усмиряючи злі  серця.

І хай будуть наші серця  добрим ґрунтом, щоб ми були завжди готовими не тільки сприймати в собі істини Слова Божого, а йти за Христом до кінця нашої земної подорожі.  І якщо наше серце не таке, то поставимо перед собою питання, питання життя і смерті.  Як, накінець цей камінь, цю тверду скалу  роздробити ?  Як, накінець,  повернути до життя, вернути в огорожу Божу,  холодне, зачерствіле, втоптане до твердої, змертвілої землі, заросле тереном – С Е Р Ц Е ?    Амінь.

Ваш  у  Христі  о.  Іван.