Кажуть, що місце і час народження людини передвіщають її подальшу долю. Нині­шній настоятель Ужгородського Хрестовоздвиженського греко-католицького собору отець Іван Тидір прийшов у цей світ саме того дня, коли церковні дзвони сповіщали світу радісну новину Воскресіння Христового, а місцем його народження, подібно як і Господнього Сина, став хлів батьківського ґаздівства.

Очевидно, це був знак, який вказував, що новонародженому бути пастирем людських душ. З тих пір сплило рівно 60 непростих насичених подіями і поступками літ. Напередодні ювілею бесідували з отцем Іваном про серпантини його життєвого і духовного шляху.

– Отче Іване! Як сталося, що ви пішли у життя стезею священика? Мріяли про це з дитинства?

– Та де! Я народився на Воловеччині у дуже мальовничому селі Задільське, поблизу Нижніх Воріт. Мама була колгоспницею, батько усе життя працював пекарем у Нижніх Воротах. Посвятивши того дня паску, батьки прийшли додому і мама, за традицією, пішла благословляти освяченим худобу. У хліві її й настигли пологи.

По закінченні школи я вчився у Свалявському будівельному училищі, згодом працював майстром на будівництві заводу «Електрон» у Жденієві, потім – у «Сільгосптехніці» у Нижніх Воротах заступником керуючого по будівництву та одночасно навчався у Київському інженерно-будівельному інституті.

У той час священиком у Нижніх Воротах служив Степан Кабацій. Після насильницької ліквідації Греко-католицької Церкви на Закарпатті змушений був перейти на православ’я, позаяк боявся, аби з його родиною не трапилося щось зле. Він багато розмовляв зі мною і переконував, що мені треба йти вчитися на священика.

Треба сказати, що зростав я у релігійній родині, і віру в Бога та християнські цінності мені прививали з дитинства. Мене завжди тягнуло до храму. Хлопці йшли грати в футбол, а я кажу: почекайте, мені треба піти до церкви, а вже потім – і на стаді­он. Службу Божу я відвідував щонеділі, ровесники не раз насміхалися з мене. Згодом,  коли я вже працював виконробом на будівництві, у моїй папці під проектами завжди було 20–30 аркушів (тоді молитовників було вкрай важко дістати) з молитвами, списаних моєю рукою. У перерві читав молитви. У 1980 році я нарешті зібрався вступати у семінарію.

– Як відреагували вдома на ваше рішення стати священиком?

– Батьки знали про моє рішення ще тоді, коли я лише готувався. Мама казала: ти дивись, не осором нас, бо не можна жартувати із Божою справою.  Коли про мій намір дізналися у райкомі партії, то підняли на ноги і КДБ, і військкомат, і міліцію – хотіли терміново, на час вступних іспитів, призвати до армії на перепідготовку. Райкомівці знали, яким потягом я мав їхати і заблокували перон у Волівці. Але Бог дав так, що я мав квиток до останнього вагона, сів на потяг непоміченим і благополучно дістався Москви.

Вступні іспити у мене приймав архієпископ Володимир (Сабодан) – майбутній митрополит УПЦ Московського патріархату.  Коли я прийшов до нього на співбесіду, він запитав, навіщо це мені, адже тут грошей багато не заробиш, чи не краще залишатися будівельником? На що я відповів: мені не треба грошей, я хочу служити Богу.

Після екзаменів, які я здав на «відмінно», мене прийняли відразу на другий курс, адже семінарську програму я знав майже всю. Митрополит Володимир дуже добре ставився до семінаристів, завжди цікавився нашими проблемами. Ни­ніш­ній митрополит УПЦ МП Онуфрій під час мого навчання продавав у лавці іконки і хрестики і сам був схожий на ікону – випромінював праведність. Тепер він, бачу, кардинально змінився, і не лише зовнішньо: на його обличчі домінують переживання і озлобленість.

– Як складалося ваше життя по закінченні семінарії?

– У 1983 році я уже був батьком двох доньок і мав твер­дий намір повернутися служити на Закарпаття. Але мене не хотіли відпускати. Керівник видавничого відділу московської патріархії митрополит Питирим, якому я допомагав служити, наполягав, аби я став настоятелем храму Смоленської чудотворної ікони Божої Матері на Воробйових горах у Москві та продовжив духовну освіту Академії. На навчання я погодився, і мене без іспитів зарахували на заочне відділення, а служити я попросився додому.

– Де була ваша перша парафія? 

– У Тячівському районі, у с.Вільхівські Лази. Моя священицька місія чи не відразу розпочалася з невеликого конфлікту з головою села. Ми запланували Великоднє освячення пасок на сьому годину ранку, щоб до церкви могли зібратися й діточки. Але голова сільради розпорядився провести освячення о четвертій ночі, щоб створити людям якомога біль­ший дискомфорт. «Якщо не послухаєшся владу – тайстру на плечі – і з села вон!» – попередив голова.

Після Тячівщини я п’ять років служив у Лисичові на Іршавщині. Там головою села був Ярослав Пальок – дуже порядна, молода на той час людина, з побожної сім’ї, і жодного непорозуміння між нами не було.

У ті роки я закінчував навчання в Академії, і митрополит Питирим запропонував мені ректорство у відроджуваній духовній Академії у Тобольську, де колись готували священиків-месіонерів для Японії, Америки, Китаю. У радянський період там була дитяча колонія, а за часів Горбачова приміщення повернули церкві, і для її відродження потрібен був ректор-будівельник. Мене так «запресингували», що я вже й погодився. Але дружина була категоричною – каже, наших священиків туди направляли на заслання, а ти поїдеш добровільно? Довелося відмовитися. А ректором до Тобольська  замість мене поїхав добре знайомий мені по навчанню у семінарії брат ниніш­нього митрополита Тобольська Климента (Капаліна) отець Дмитро, який по смерті патріарха Олексія ІІ у 2008 році став основним опонентом нинішньому мос­ков­ському Патріарху Кірілу (Гундяєву) – путінському висуванцю і протеже ленінградського КДБ.

Згодом, у 1990 році, до мене звернулися з проханням вірники сіл Піполоззя, Верхня Грабівниця, Абранка і Ялове Воловецького району з проханням допомогти їм направити в село порядного священика, оскільки їхній багато літ пиячив, служби не проводив. Я пішов в єпархію і сам попросився туди священиком. Мене певний час відмовляли, але потім погодилися. Треба було бачити радість людей, коли в храмах цих сіл почалися регулярні служби Божі, душпастирські проповіді, таїни сповіді.

– Чому ви залишили православ’я і перейшли до Греко-католицької Церкви? Як вам давався такий крок?

– Саме у цей період, про який я вам розповідаю, на Закарпатті почала відроджуватися Греко-католицька Церква. У 1990 році до мене в село приїхав єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Семедій і запропонував перейти служити Церкві, вірниками якої були мої батьки і діди. Мій духовний наставник отець С.Кабацій, отець Ю. Довганинець, інші авторитетні священики уже були навернулися до ГКЦ. Це справило вирішальний вплив і на мій вибір.

Спочатку мене призначили священиком у Горяни, де треба було заново відбудовувати церкву. Впродовж семи років служби ми з прихожанами відремонтували знамениту Ротонду, запросили реставраторів зі Львова відновити фрески, поступово довели все до ладу. Після цього мене призначили проректором переведеної з Мукачева до Ужгорода духовної семінарії, яка спочатку розміщувалася у вагончиках. Ви можете собі уявити, який це був ритм життя, адже доводилося одночасно вчити семінаристів та будувати приміщення семінарії, вирішувати з нуля усі господарські питання. Але, з Божою поміччю, усе здолали.

– Упродовж 15 років ви є настоятелем Кафедрального собору, який має бути своєрідним взірцем для інших хра­мів єпархії…

– У 1998-му серйозно занедужав настоятель Ужгородського кафедрального собору отець Іван Лелекач. Він запропонував єпископу І.Семедію призначити замість нього настоятелем собору мене, що влітку 1998 року єпископ і зробив. Незважаючи на статус кафедрального, собор мав цілу низку своїх проблем. Найперше, що треба було зробити, – впорядкувати проведення богослужінь. Уявіть собі –  у соборі одночасно проводилися 6 літургій! Суцільний хаос, ніхто нікого не чує… З приходом єпископа Мілана нам вдалося розвести у часі богослужін­ня українською, старослов’янською та угорською мовами. Утвердитися настоятелем мені дуже допомогли наші ветерани – отці Юрій Федака, Йосип Штелиха, Олександр Легеза, за що я їм буду повік вдячний.

Величезної праці та коштів вартувала реконструкція собору. Особливо непросто давалася нам реставрація святилища. У її процесі ми віднайшли фрески, які датуються ще 1775 роком, коли єпископ А.Бачинський завершував підготовку собору до початку богослужінь. Тепер маємо намір перекрити дах собору мідними листами, оскільки нині є підстави для того, щоб собор отримав статус Базиліки.

Сьогодні Ужгородський Хрестовоздвиженський греко-католицький собор – найбільша парафія єпархії. Цього року ми освятили майже 9200 пасок. Бачимо, що за останній час віді­йшла до нас частина вірників від православної церкви МП, яка заплямувала себе ставленням її очільників до подій в АТО. Освячуючи цьогоріч паски, я помітив серед вірників, які стояли на вул. Волошина, скромно вдягнених людей. Вони не мали навіть кошика, а простелили під пасочки та крашанки папір. Коли я окропив їх, вони дякували російською мовою без звичного закарпатського акценту. Очевидно, що це були переселенці.

– Як, на ваш погляд, війна на сході України вплинула на поведінку людей?

– Щоразу під час богослужінь ми звертаємося до вірників з проханням підтримати наших бійців, переселенців. Люди зі сльозами на очах і болем у душі сприймають трагедію на східних теренах Вітчизни й щиро діляться своїми коштами. Ми дуже тісно співпрацюємо з волонтерами, на прохання яких закуповуємо продукти харчування, медикаменти.

Бійці, які вийшли з дебаль­цівського котла, розповідали мені, як оточені ворожими військами, 7 днів жили без їжі, топили сніг, бо навіть води не було. З оточення вони йшли пішки 40 кілометрів упродовж трьох діб. Коли дійшли до безпечного місця, командири почали глузувати над ними, мовляв, які живучі, бо ви­йшли з оточення.

А з місяць тому Мукачівська ГКЄ придбала за кошти вірників у Німеччині автомобіль «Міт­цубісі» високої прохідності для потреб медичної служби нашої 128-ої гірсько-піхотної бригади. Парадокс, але простіше далося зібрати потрібну суму, придбати авто за кордоном, до­правити його до української митниці, ніж ввезти його в Україну. Там його протримали довгі два тижні, вимагали якісь додаткові папери. Світною бідою нам вдалося переконати надто пильних митників, що єпархія купувала авто таки для порятунку поранених у зоні АТО, а не для сафарі всередині країни, після чого ми освятили його і передали війсь­ковим.  Звісно, така поведінка державних службовців обурює, як обурює й ставлення біль­шості православних священиків московського патріархату до військової агресії Росії проти України. Разом із ними я буваю на проводах наших бійців, міліціонерів, прикордонників у зону АТО. Після ритуалу освячення я благословляю їх, щоб вони живими і здоровими поверталися додому.  Коли звертаюся до православного священика побажати їм цього ж, чую у відповідь: «А що я їм маю казати? Я їх туди не заганяю!»

Я вважаю, що священнослужителі мають бути разом зі своїми вірниками, підтримувати їх у всіх справах, тому місію підтримки наших бійців будемо проводити доти, поки у нашій країні не настане мир.

Василь Ільницький

20 квітня 2015р.

Джерело інформації: Закарпаття онлайн