Слава  Ісусу  Христу!

«Блаженні  милостиві,  бо  вони  помилуваними  будуть»

(Мт. 5, 70.

Таку  велику  небесну  нагороду  обіцяє  Милосердний  Господь  Бог  всім,  хто  на  протязі  власного  земного  життя  сумлінно  виконував  Божі  Заповіді,  серед  яких,  мов  священний  дороговказ,  вела людину життєвою стежиною чудова  християнська  чеснота – милосердя.  І  щоб  глибше  усвідомити  важливість  цієї  чесноти  у  справі  спасіння  християнина,  звернім  свої  духовні  погляди  на  зміст  почутої  нами  сьогоднішньої  Недільної  Євангельської  розповіді.

Святе  Письмо  подає  нам  чітку  відповідь  Спасителя  на  поставлене  Йому  питання,  яке  хвилює  кожну  віруючу  душу  на  життєвій  дорозі.

Що  потрібно  зробити  людині,  щоб  потрапити  до  Божого  Царства?  Саме  з  таким  споконвічним  питанням,  яке  хвилює  усі  народи  всіх  часів,  звернувся  свого  часу  до  Спасителя  один  староєврейський  законник.  А  Спаситель,  у  свою  чергу,  відповідає  йому  так  чітко  і  так  доступно,  що  спадкоємцем  Божого  Царства  може  стати  кожен,  якщо  в  житті  буде  дотримуватися  двох  головних  Божих  Заповідей – Любові  до  Бога  та  до  свого  ближнього,  бо  на  цих  двох  Заповідях,  за  словами  Спасителя,  зорієнтований  увесь  Закон  Божий.  А  щоб  розтлумачити  цьому  зухвалому  законнику  про  любов  до  ближнього,  та  хто  є  його  ближнім,  поскільки  євреї  вважали  своїми  ближніми  найближчих  їм  людей  та  чистокровних  одноплемінників,  а  всі  інші  являлися  для  них  чужинцями.  Христос  у  цьому  зв’язку  й  розповідає  притчу  про  Милосердного  Самарянина.

Один  чоловік,  говорить  Спаситель,- йшов  з  Єрусалиму  до  Єрихону,  по  дорозі  напали  на  нього  розбійники,  вони  його  роздягли,  жорстоко  побили  до  безтями,  залишили  нещасного  ледь  живим.  Через  деякий  час  довелось  проходити  тією  дорогою  священику,  і  він,  побачивши  помираючу  людину,  свого  одноплемінника,  пройшов  повз  нещасного,  не  надавши  помираючому  допомоги.  Може  бути,  цей  священик  спішив  на  Службу  Богові,  а  як  йому  рятувати  іншого,  коли  він  іде  віддати  Хвалу  Всевишньому.  Це  є  страшною  жорстокістю,  але  правда  у  тому,  що  слуга  Божий  не  знайшов  у  помираючому  творіння  Боже.  Так  саме  проходив  скоро  й  левит,  що  прислуговував  у  Єрусалимській  святині,  помітивши  пораненого,  закривавленого,  помираючого,  не  надав  жодної  допомоги,  поспішив  своєю  дорогою.

Такими  Спаситель  показує  старозавітних  євреїв,  їхній  тодішній  моральний  устрій,  відносини  один  до  одного.  Ці  дві  людини,  які  були  поставлені  староєврейським  законом  стояти  мов  на  свічнику,  щоб  освічувати  благочестя  іншим,  із  власних  обов’язків  вони  повинні  були  надати  допомогу  нещасному,  так  як  були  Божими  вибранцями  для  Святині.  З  огляду  на  свій  особливий  уряд,  вони  мали  священний  обов’язок  опікуватися  немічними  та  бідними,  усіми,  хто  потребував  допомоги,  або  як  той,  що  помирав  на  дорозі.  Закон  вимагав  від  євреїв  прояву  людського  милосердя  до  своїх  співгромадян.  А  ці  двоє  знехтували  Законом,  показуючи  своїм  вчинком  загниваючу  мораль  тодішнього  староєврейського  суспільства,  непримиримість  як  до  Бога,  так  і  до  своїх  ближніх.

Через  певний  час  довелось  проходити  тією  дорогою  самарянину.  Отож,  спочатку  усвідомимо,  хто  такі  були  самаряни,  бо  між  ними  та  євреями  була  постійно  ненависть  та  ворожнеча  ще  з  тих  часів, коли  євреї  повернулися  з  Вавилонської  неволі  і  вже  не  були  чистокровними  євреями,  поскільки  вони  у  неволі  одружувалися  з  поганами,  завойовниками  Палестини,  накладаючи  на  себе,  тим  самим,  відчуження  від  юдейства.  Самаряни,  повернувшись  з  вавилонського  полону,  утворили  самарійські  землі  та  побудували  на  горі  Гаризим  величаву  Святиню,  де  приносили  жертвоприношення  за  гріхи  та  молилися  там  Отцю  Небесному,  тому   доступ  до  Єрусалимського  храму  їм  був  строго  заборонений.  І  такий  самарянин,  найзапекліший  ворог  для  єврея,  побачивши  помираючого  єврея,  полишений  на  поталу  диким  звірям  та  палючому  сонцю,  хутко  злізає  із  свого  ослика,  підходить  до  пораненого,  обмиває  закривавлені  рани,  помазує  за  старозавітнім  законом  оливою,  всаджує  його  на  свою  скотину,  завозить  нещасного  до  ближчої  лікувальниці.  Оплативши  господарям  за  лікування,  просить,  щоб  за  ним  добре  доглядали,  а  якщо  витратять  грошей  більше,  то  на  зворотній  дорозі,  як  буде  повертатися,  віддасть  усі  витрати  лікувань.

Ця  притча,  дорогі  вірники,  суворе  попередження  Боже,  звернене  до  Боговибраного  єврейського  народу  та  до  кожного  з  нас,  щоб  бути  більш  милосердними  до  наших  ближніх  у  їхніх  бідах  та  нещастях.

Отже,  погляньмо  на  цей  світ,  окутаний  жорстокою  сучасністю,  де  не  можна  знайти  місця  християнському  милосердю;  братовбивчі  війни,  революції,  жорстокі  вбивства,  пограбування,  страшні  насильства  та  подібні  злочини  панують  у  цьому  розбещеному  світі,  що  несумісно  з  любов’ю  до  ближнього,  та  є  проявом  звірячої  ненависті  один  до  одного.  Від  часу  Хресної  смерті  Христа  Спасителя,  світ,  здається, зовсім  не  змінився,  а  й  може  бути,  погіршився. Син  Божий,  прийшовши  на  землю,  проповідував  людям  мир,  любов  до  ближніх,  навіть  любов  до  ворогів: «А  Я  кажу  вам,  любіть  ворогів  ваших  і  моліться  за  тих,  що  переслідують  вас (Мт. 5, 44).  А  вам,  що  слухаєте,  кажу:  …чиніть  добро  тим,  які  вас  ненавидять,  благословляйте  тих,  що  вас  проклинають  і  моліться  за  тих,  що  вас  зневажають…Будьте  милосердні,  як  і  Отець  ваш  Милосердний»(Лк. 8, 26. 36) .

І  якщо  глибше  проаналізуємо  життєві  відносини  сучасного   людства,  то  нестерпний  жах  обіймає  серце  віруючого  християнина,  коли  бачимо  у  суспільстві  жорстоку  ворожнечу  між  собою,  чим  людина  сама  собі  дуже  шкодить,  один  одного  поїдає,  в  противагу,  дикі  звірі  ведуть  себе  спокійніше.  Бо  м’ясоїдні  звірі  поїдають  один  одного  щоб  вгамувати  власний  голод.  А  коли  вони  наїдаються,  тоді  вже  не  ворогують.  Жорстока  людина,  однак,  вбиває  свого  ближнього  тільки  за  те,  щоб  пограбувати,  заволодіти  чужим  майном,  зробити  ближнього  своїм  невільником,  помститися  своєму  братові.

Господь  створив  людину  як  любляче   створіння,  тобто  такою,  яка  повинна  проживати  у  великій  людській  спільноті,  допомагаючи  слабим,  немічним,  щоб  змогли  вести  всі  повноцінне  християнське  життя  на  благословенній  Богом  землі.

Земне  життя  людини  настільки  пов’язане  одне  з  одним,  що,  здається,  важко  прожити  людині  на  самоті.  Недооцінка  людського  життя  зайшла  вже  так  далеко,  що  навіть  горе – матері  жорстоко  вбивають  своїх  ненароджених  дітей,  бо  стверджують,  що  на  землі  вже  забагато  людей,  і  їхнім  дітям  не  вистачить  засобів  для  повноцінного  земного  життя.  Земні  матері,  які  відвічно  були  священними  символами  любові  до  дітей,  самопосвяти  до  них,  стали  тепер  у  жорстокому,  бездуховному  сучасному  суспільстві  гіршими,  жорстокішими  диких  вовчиць.  Бо  кровожадні  звірі  люблять  своїх  немовлят,  дбають  про  них,  а  в  обороні  за  них,  жертвують  своє  власне  життя.  І  напроти,  людські  матері,  задля  своєї  власної  вигоди,  для  свободи  й  власного  задоволення  своїх  вкрай  низьких,  тілесних  по хотей,  позбуваються  своїх  ще  ненароджених  дітей,  яких  сама  природа  ховає  в  лоні  рідної  матері,  щоб  таким  способом  заховати  від  небезпек,  від  ушкодження,  від  насильницького  полишення  життя.

Будьте  милосердними,  закликав  Спаситель  Своїх  учнів  та  всіх  послідовників  Його  Святого  вчення.  Звертаючись  до  староєврейських  законників,  що  так  ворожо  ставилися  до  Христа  та  Його  учнів,  говорив  їм: «Ідіть,  отже  й  навчіться,  що  значить:  Я  милосердя  хочу,  а  не  жертви»(Мт.9,13).  При  іншій  нагоді,  коли  законовчителі  засуджували  Його  учнів,  Спаситель  знову  їх  напоумлював: «Якби  ви  зрозуміли,  що  значить:  Я  милосердя  хочу,  а  не  жертви, – ви  би  невинних  не  осуджували» (Мт. 12, 7).

Навіть  Мораль  Старого  Завіту,  хоч  і  була  занадто  строгою,  тому  і  називалася  Законом  Справедливості,  все – таки,  вимагала  милосердя  від  визнавців  Закону,  вказуючи  на  безцінну  вартість  чесноти  милосердя: «Милосердям  і  правдою  спокутується  гріх» (Прип. Сол. 21, 3), – говориться  у  Приповідках  Соломонових. Отже,  Святе  Письмо  нам  говорить,  що  Господь  цінував  милосердя  та  любов  до  ближнього набагато  вищими,  аніж  жертвоприношення,  що  їх  євреї  кожного  ранку  й  вечора  приносили  Богові  на  жертовниках  в  Єрусалимському  храмі.

Тож у  цьому  зв’язку  погляньмо  ще  раз  на  себе,  як  у  наших  серцях  діє  ця  надзвичайна  християнська  чеснота.  Без  сумніву,  що  ми  не  раз  зустрічали  людей  у  горі  та  нещасті,  якими  вони  були  безпомічними,  безсилими,  очікуючи  допомоги  від  ближнього.  Як  ми  поступали  у  подібних  ситуаціях?  Чим  допомагали  отим  обездоленим,  нашим  ближнім?  Чи  було  наше  серце  для  них  потіхою  у  хворобах,  або  повертали  свою  голову  у  іншу  сторону,  ніби  їх  не  помічаємо?  Або  тікали,  коли  наш  ближній  знаходився  у  небезпеці,  щоб  часом  не  стати  свідком  будь-яких неприємностей?

З  якою  жадобою  потребують  допомоги  ближніх  ті,  хто  терпить  голод,  хто  не  у  змозі  одягнутися  у  найубогіші  одежі,  щоб  не терпіти холод.  І  якщо  подивимось  не  тільки  на  поодиноких  людей  чи  родини,  але  й  на  цілі  народи,  які  полишені  елементарних  прав,  бо  їхнє  добро  знищили  природні  стихії;  землетруси,  вода  чи  вогонь,  або  знищила  їх  жорстока  і  несправедлива  війна.

Будьте  милосердними,  просить  нас  Господь,  щоб  осягнути  й  нам  Божого  Милосердя,  передусім у  день  Божого  Суду,  коли  Божий  Суддя  прийде  до  нас  і  вимагатиме  звітності  за  прожите  нами  земне  життя,  щоб  віддати  нам  за  нашими  ділами.

Задля  нашого  власного  спасіння,  будьмо  милосердними,  навіть  супроти  наших  найлютіших  ворогів.  Щоправда,  буває  занадто  важко  переборювати  власне  самолюбство,  щоб  змилосердитися  над  своїм  ворогом,  над  тим,  хто  нас  так  жорстоко  зневажав,  плював  у  наші  очі,  багато  шкодив.  У  подібних  обставинах  важко  нам  знайти  у  серці  безцінну  іскорку  любові  та  милосердя.

Погляньмо  на  Спасителя,  знеславленого  та  побитого,  увінчаного  терновим  вінцем,  прибитого  до  хреста  в  оточенні  ворогів,  які  насміхаються,  глумляться,  богохульствують,  не  дають  спокійно  помирати.   І  невже  Ісус  не  хоче  мститися  на  них,  хоч  має  на  це  право,  бо  Він  їхній  Бог?  А  вони  глузують  над  Ним,  не  тільки  як  над  людиною,  вони  Його  ображають  як  Самого  Бога: «Ти,  що  руйнуєш  храм,  і  за  три  дні  відбудовуєш  знову,  спаси  Себе  Самого,  якщо  Ти  Син  Божий,  зійди  но  із  хреста!… Інших  спасав – Себе  спасти  не  можеш!  Він  Цар  Ізраіля:  нехай  тепер  зійде  з  хреста,  і  ми  увіруємо  в  Нього» (Мт. 27, 40. 42). І  чи  проклинає  Христос розпинателів  Своїм  гнівом,  чи  не  міг  би  стерти  з  лиця  землі  ворогів  Своїх?   З  Вуст  Христових  доноситься  тиха,  лагідна,  всепроникаюча  молитва  до  Небесного  Отця  за  Своїх  розпинателів: «Отче,  відпусти  їм,  не  знають  бо,  що  роблять»   (Лк. 23, 34).

У  результаті  гріхопадіння  наших  прародичів  Адама  і  Єви,  ми  разом  з  ними  переступили  гріховну  межу,  перейшовши  на  сторону  відвічного  ворога – диявола.  Милосердний  Господь  кличе  нас  словами  святого  пророка: «Життям  Моїм  клянусь,- Слово  Господа  Бога,- Я не  бажаю  смерті  грішника: бажаю  щоб  він  відвернувся  від  гріха  і  жив.  Відверніться,  відверніться від  вашої  лихої  поведінки!Чому б  вам  умирати?…» (Єз. 33, 11).

Господь  є  милосердним  до  нас,  бо  не  хоче  нас  погубити,  рятує  від  вічної  смерті,  посилає  Сина  Свого  Єдинородного  на  землю,  кладе  на  Його  рамена  тягар  усіх  наших  гріхів,  умертвляючи  Його  людську  природу,  нищить  разом  з  нею  всі  наші  людські  провини. І  якщо  нам  буде  занадто  важко  прощати  нашим  кривдникам,  тоді  погляньмо  ще  раз  на  Хрест  Христа,  на  Того,  Хто  на  ньому  висить  прибитий.  Як  Він  віддав  Своє  Життя  у  Божому  Милосердю  за  нас,  то  чи  зможемо  відмовити  власному  милосердю  за  тих, що  нас  порою скривдили,  облили  образливим  та  смердючим  брудом  засудження?

Це Він нас  застерігає  і  просить  Божими  Словами: «Коли ви  прощатимете  людям  їхні  провини,  то  й  Отець  ваш  Небесний  простить  вам. А  коли  ви  не  будете  прощати  людям,  то  й  Отець  ваш  Небесний  не  простить  вам  провин  ваших» (Мт. 6, 14).  Амінь.

Ваш  у  Христі  отець  Іван,  парох

11  грудня  

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор

 м.  Ужгород