Слава  Ісусу  Христу!

Передостанньої  неділі  перед  Різдвом  Христовим,  возлюблені  у  Христі  браття  і  сестри,  Господь  наш  Ісус  Христос,  з  одного  боку,  показує  нам  Своє  Боже  Милосердя  та  Любов  до  всього   творіння,  без  винятку,  з  іншого  боку – байдуже  ставлення  людини  до  свого  власного  спасіння,  нехтування  нею  Божим  покликанням.  У  цьому  зв’язку  Спаситель  пропонує  нам  сьогоднішню  Недільну  Євангельську  розповідь  про  покликаних  на  вечерю.

Отож,  Слово  Боже  говорить  нам,  що  один  багатий  чоловік  справляв  велику  вечерю  і  запросив  багатьох.  Коли  настав  час  вечері,  він  посилає  своїх  слуг  до  запрошених: «…Ідіть,  бо  вже  все  наготоване» (Лк. 14, 17).

І  почали  всі  запрошені,  ніби змовились,  вибачатися.  Один  виправдовується: «Поле  купив  я,  і  маю  потребу  піти  та  оглянути  його.  Прошу  тебе,  вибач  мені» (Лк.   14, 18).  Купивши  собі  поле,  ця  людина,  на кінець,  ощасливила  собі  життя,  їй  немає  потреби  з  кимось  радіти,  їй  тепер  не  до  бенкетів,  ця  людина  мерщій  хоче  ретельно  оглянути  своє  поле,  яку  користь  воно  йому  принесе,  і  для  чого  йому  потрібно  з  кимось  ділити  свою  власну  радість,  віддавати  чужому  своє  задоволення.  Ця  людина  задоволена  і  ощасливлена  придбанням  землі,  а  власне  щастя  я  нікому  не  хочу  ані  позичати,  ані  з  ким  ділити.

Другий  сказав: «Я  купив  собі  п’ять  пар  волів,- і  йду  випробувати  їх.  Прошу  тебе,  вибач  мені» (Лк, 14, 19).  Купивши  п’ять  пар  волів,  ця  людина  починає  виправдовуватися,  що  в  неї  появилася  своя  власна  радість,  придбану  худобину  спочатку  потрібно  випробувати,  чи  добре  ці  воли  будуть  працювати  на  нього,  чи  принесуть  вони  своїм  трудом  насолоду  цій  людині,  тому  що  вона  тепер  щаслива,  не  хочу  ні  з  ким  ділити  своє  власне  щастя,  життєві  насолоди  та  земне  благополуччя  я  можу  розділити  тільки  з  собою,  а  інший  мені  не  потрібний.

А  ще  інший  виправдовується: «Одружився  ось  я,  і  через  те  я  не  можу  прибути» (Лк. 14, 20).   Цей  чоловік  тільки – но  одружився,  і  тепер  бажає  перебувати  біля  своєї  дружини,  бо  до  нього  прийшла  власна  радість,  а  з  нею  настали  буйні  та  радісні  дні  власного  тілесного  задоволення,  які  повинні  продовжуватися  чим  довше.  А  що  мені  до  цього  вже  майже  забутого  приятеля,  нехай  собі  там  веселиться,  а  я  не  бажаю  від  себе  віднімати  капельку  власної  радості  та  дарувати  іншим, щоб  про  себе  на  мить  забути,  щоб  мав  достаток  радостей  ближній.

Отакі  виправдання,  дорогі,  знаходили  колись  добрі  друзі  багатого  чоловіка,  що  бажав  з  ними  якусь  мить  порадуватися.  У  такий  спосіб,  вони,  мабуть,  так  жорстоко  відмовивши  своєму  другу,  проявили  до  нього  велику  байдужість.  Але  тодішні  староєврейські  традиції  були  набагато  іншими,  аніж  сучасні,  бо  сучасний  господар  не  занадто  впадав  би  у  відчай  якби  покликані  так  злегковажили.  Мабуть  був  би  задоволений,  що  менше  коштів  витратить,  а  з  тим  і  людських  турбот.

Однак,  у  часи  Христа,  подібна  справа  виглядала  набагато  іншою,  бо  той,  хто  відмовлявся  прийти  на  бенкет  щоб  розділити  з  ближнім  радість,  а  своєю  присутністю  звеличити  свято,  проявляв  не  тільки  велику  образу  господарю,  але  й  всьому  його  роду.  Подібні  бенкети  в  ті  далекі  часи  не  так  вже  часто  справляли,  а  коли  справляли,  то  ті  банкети  були  занадто  багатими  та  пишними.  І  зрештою,  коли  господар  для  банкету  заколював  багато  худоби,  то  бажав,  щоб  усе  було  спожито  на  бенкеті,  бо  звичайно,  тоді  не  було  ані  морозилок,  ані  холодильників,  і  не  пропадати  було  усьому  цьому  добру.

Тож  нема  чому  дивуватись,  що  господар  тим  відмовам  розгнівався: «Кажу  бо  я  вам,  що  жоден  із  запрошених  мужів  тих  не  покуштує  моєї  вечері… Бо  багато  покликаних,  та  мало  вибраних» (Лк, 14, 24).

Цю  притчу  Спаситель,  в  першу  чергу,  відносить  до  боговибраного  єврейського  народу.  Бо  до  них  неодноразово  Отець  Небесний  посилав  пророчі  запрошення,  щоб  людина  йшла  до  Бога  на  гостину  Божого  Царства.  Але  вони,  будучи  цілком  зайнятими  земними  справами,  творили  діла  батька  їх  диявола,  занедбавши  Бога  та  власне  спасіння,  Господь  посилав  до  них  Своїх  пророків,  з  яких  вони  насміхалися,  виганяли  із  своїх  поселень  та  жорстоко  побивали  камінням,  на кінець,  посилає  до  них  Єдинородного  Свого  Сина –  хай  схаменуться,  але  вони  і  Його  не  послухалися.  Вивели  Сина  Божого  за  людське  поселення,  бо  негідно,  гріховно  було  вбивати  людину  у  людському  стані,  а  поза  поселенням –  не  було  на  них  гріха.  Так  отой  облудний  боговибраний  рід  людський  вбиває  Бога,  поза  поселенням.

В  подібний  спосіб  і  сьогодні  кличе  нас  Милосердний  Господь  щоб  стати  учасниками  Його  вічного  бенкету.  Цей  поклик  починається  ще  в  лоні наших  матерів.  Люблячий  Бог  прищеплює  в  серці,  в  душі  кожного  з  нас  бажання  омріяного  щастя,  вічного  та  безмежного,  яке  ніхто  і  ніщо  не  у  змозі  віддати  та  відняти  від  людини,  а  це  тому,  що  повинні  завжди  перебувати  у  злуці  з  Богом,  осягати  Велич  Божу.  А  щоб  бути  учасниками  вічного  Божого  бенкету,  ми  повинні   посмакувати  його  тут,  на  землі,  а  це  Пресвята  Євхаристія.  Подібно  давнім  євреям,  які  в  часи  Христового  проповідництва  так  безжалісно  відкидали  Науку  Христову,  що  Він  дасть  їм  «Своє  Тіло  їсти  й  Кров  Свою  пити,  говорили: « Жорстоке  це  Слово.  Хто  може  Його  слухати» (Ін. 6, 60).  Ми  також  часто  нехтуємо  Божим  запрошенням  взяти  участь  у  Його  Безкровній  Жертві.  Бо  дехто  з  нас  знаходить  для  себе  недільного  або  святкового  дня  якусь  непотрібну  купівлю,  рахуючи  нікчемні  земні  турботи  набагато  важливішими,  аніж  вага  Його  Божественної  Євхаристії.  Можливо,  ми  ще  так  мало  розуміємо,  або  ж  зовсім  не  розуміємо  безцінної  ваги  Жертви  Христової.   Може  й  не  усвідомлюємо,  що  в  ній  Небесний  Отець  отримує  більшу  славу  й  почитання  від  тієї,  що  все  Небо  з  ангельським  світом  й  усіма  святими  можуть  Йому  віддати.  В  Божественній  Літургії  Син  Божий  приноситься  в  Жертву  Небесному  Отцю,  щоб  Його  перепросити  за  наші  гріхи,  дякувати  Йому  за  всі  Божі  Ласки,  які  від  Нього  отримуємо,  й  просимо  про  майбутню  ласку  та  Божу  опіку.  Свята  Літургія,  в  першу  чергу,  має  на  меті  наше  добро,  і  нашим  обов’язком  є  брати  в  ній  безпосередню  участь,  разом  з  Божим  Сином  молитись  у  цьому  намірі.  В  Літургії  Син  Божий  жертвує  Себе  нам  на  поживу,  від  чого  залежить  наше  вічне  життя  та  вічне  щастя  після  фізичної  нашої  смерті.  Він  говорить  до  нас: «Я  Хліб  Життя,  хто  до  Мене  приходить,- не  голодуватиме  він,  а  хто  вірує  в  Мене,- ніколи  не  прагнутиме» (Ін, 6. 35).   Цим  Хлібом  Життя  Христові  Тіло  і  Кров,  які  дають  певність  кожному,  хто  Їх  буде  приймати,  бо  вони  успадкують  Життя  Вічне: «То  є  Хліб,  Який  сходить  із  Неба,- щоб  не  вмер,  хто  Його  споживає» (Ін. 6, 50).  Ми,  однак,  часто  не  звертаємо  свою  увагу на  запрошення  Христа,  нехтуємо  ним,  часто  буваємо  занадто  зайнятими  нашими  земними  справами,  бо  вони  є  для  нас  більш ціннішими  аніж  спасіння  наших  безсмертних  душ.

Проаналізуймо  ще  раз,  дорогі, наші  власні  виправдання,  якими  так  часто  виправдовуємо   себе  перед  Богом,  відкидаючи  запрошенням  на  Його  бенкет  Вічності.   До  якої  групи  людей  належимо,  щиро  запитаймо  себе:  як  Він  зможе  прийняти  нас  до  Себе  після  земної  подорожі,  чим  винагородить  нас  за  службу  Йому,  коли  ми  ніколи  Йому,  нашому  Богу,  не  служили?  А  як  Він  нас  захоронить  перед  гріхом  та  споконвічним  нашим  ворогом   дияволом?   Як  Господь  може  прийняти  нас  до  Свого  Царства,  коли  ми  не  виконали  Його  жодної  умови,  якою  би  змогли  Його  запевнити?   Адже  він  нам  постійно  нагадує: «Якщо  не  споживатимете  Тіло  Сина  Чоловічого  й  не  питимете  Його  Крові,  життя  не  матимете  в  собі» (Ів. 6, 53).

Приступаймо,  дорогі,  до  Святої  Тайни  Покаяння,  приймаймо  Пресвяті  Його  Тіло  та  Кров  у  Христових  Тайнах,  що  послужать  нам  засобом  для  забезпечення  Життя  Вічного.

Увійшовши  одного  разу  до  нашої  душі,  Христос  житиме  в  нас,  розділить  з  нами  Своє  Життя,  у  такій  злуці  буде  вести  нас  до  вічного  спасіння: «Хто  Тіло  Моє  споживає  та  Кров  Мою  п’є,  той  в  Мені  перебуває,  а  Я  в  ньому.  Як  Живий  Отець  послав  Мене,  і  живу  Я  Отцем,  так  і  той,  хто  Мене  споживає,  і  він  житиме  Мною» (Ін. 6, 56. 57).

Бог  є  Творцем  світу  видимого  та  невидимого,  Податель  усіх  благ  земних  та  духовних,  Надістота  Всесвята  і  Милосердна.  І  кому  ми  можемо  уподібнюватися,  коли    знаходимо  всілякі  причини,  щоб  не  творити  Божу  Волю.  Господні  Заповіді  викарбувані  у  наших  серцях  Самим  Творцем,  так   як  за  словами  учителя  Церкви  Орігена: «Душа  людини  за  природою  є  християнкою».  Божі  Заповіді  та  Церковні  Приписи  ніколи  не  перешкоджували  людині  сумлінно  дотримуватись  як  родинних,  так  і  церковних  обов’язків.

Замість  того,  щоб  підпорядкувати  себе  Божому  Провидінню,  покірно  схилитись  перед  ним,  ми  підпорядковуємо  Діла  Божі  власному  судові  та  пануванню  нашим  обмеженим   розумом,  а  віру  в  Бога  міняємо на  пусті  та  безкорисні  мудрування.  На  постійне  запрошення  Господа,  часто – густо  відповідаємо  маловір’ям  та  байдужістю  зачерствілих  сердець.

Отож,  дорогі  вірники, по скільки  проживаємо  посеред  сучасного  релігійного  запустіння  та  байдужості,  часто  позбавляючи  себе  споживати  Святі  Тайни,  не  легковажмо  Божим  Запрошенням,  не  уподібнюймося  Євангельським  нерозумним  гостям,  яких  добрий  господар  запрошував  на  вечерю!

Менше  виправдовуймо  себе,  жодними  обставинами.  Наближаймося  до  Господа  і  Він  неодмінно  наблизиться  до  нас!   Упадім  перед  Ним,  і  Він  підніме  нас,  бо  нічого  іншого  Бог  від  нас  не  хоче,  як  тільки  нас  самих,  щоб  кожна  людина  спаслась  та  прийшла  до  пізнання  Істини,  яка  і  визволить  нас.

Амінь.

Ваш  у  Христі  о.  Іван,  парох

25  грудня  

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор