Христос  Рождається!

Сьогодні,  возлюблені  у  Христі  браття  і  сестри,  Свята  Церква  Христова закликає  нас  молитовно  вшанувати  пам’ять  святого  пророка  Господнього  Івана  Хрестителя.  Він  має  саме  безпосереднє  відношення  до  події  Хрещення  Господнього,  бо  удостоївся   на  Йордані  охрестити  Божого  Сина,  Ісуса  Христа.

Сьогоднішнє  свято  іменується  Собором  Святого  Івана  Хрестителя,  бо  з  самих  давніх  часів  в  місті  Севастії  Антиохійській  на  другий  день  після  Хрещення  Господнього  у  Богоявленській  церкві,  де  перебували  мощі  святого  Івана  Хрестителя,  збиралося   багато  християн  для  вшанування  пам’яті  Святого.

Святий  пророк  Іван  Предтеча  був  найбільшим  серед  пророків  і  праведників  старозавітного  часу.  Він  завершив  історію  староєврейської  церкви,  чим  відкриває  епоху  Нового  Завіту.

За  свідченням  Ісуса  Христа,  ніхто,  народжений  на  землі,  не  був  таким  великим,  як  Іван  Предтеча.  І  коли  заглибимося  в  свідчення  Святого  Письма  про  нього,  то  захоплює  дух  людини,  не  тільки  дух –  бачимо  в  ньому  досконалий  зразок  людини,  яка  зуміла  так  безмірно,  так  необмежено  стати  відданою  своєму  Творцеві – Богу  та  власному  покликанню,  що  може  послужити  життєвим  прикладом  кожному  з  нас.  Бо  кожен  у  певній  мірі  у  відношенні  до  своїх  ближніх   часто  є  предтечею  в  добрі  і  правді,  тим,  кого  Бог  відправив  поперед  Себе,  щоб  принести  ближньому  добре  слово  та  зразок  життя,  щоб  вони  стали  гідними  зустрічі  з  Богом.

А коли,  порою,  власним  гріховним  життям  ми  засоромлюємо  наше  свідчення,  коли,  дивлячись  на  нас,  люди  перестають  вірити  в  наші  слова,  тоді  ми  беремо  на  себе  велику  відповідальність.  В  той  час  ми  являємось  не  тільки  власним  засудженням  для  себе,  але  й  інших  ведемо  за  собою.

Згадаймо  декілька  висловлювань  Христових  про  Івана.  Перше,  що  про  нього  чуємо;  що  він  є  голосом  того,  хто  кличе  в  пустелі.

Пустеля – це  не  тільки  мертва,  незаселена  та  дика  місцевість,  це  місце,  де  зовсім  пусто нема  жодного  сенсу  для  живого  існування;  на  жаль,  так  часто  буває  в  людському  серці,  в  душі  людини  буває  спустошеність.  Там  не  тільки  відсутній  зміст  вічного  життя,  а  взагалі  нема  ніякого  змісту,  яким  можна  було  би  ще  жити.  І  в  цьому  відношенні  ми  оповиті  мертвою  пустелею.  До  цієї  пустелі  раптом  Бог  нас  покликав,  подібно  до  Івана  Предтечі,  свідчити…  А  свідчення  Івана  Хрестителя  не  розпочинається  якимись  разючими  словами.   І  щоб  прийти  до  людей  і  говорити,  власне,  щось  від  них  вимагати,  щоб  стали  гідними  свого  людського  покликання,  він  спочатку  сам  віддаляється  у  цю  безлюдну  пустелю,  залишаючись  усамітненим  з  дикою  природою  та  Богом.  Інколи  нам  приходиться  перебувати  у  подібній  жорстокій  одинокості,  у  безжальній  самотності. Буває  це,  коли  до  нас  раптово  нахлинула  невідома  до  цього  часу тяжка  хвороба,  коли  відвернулися  від  нас  ближні,  до  нас  увірвалося  моральне  опустошення,  і  тоді,  якими  би  турботами  нас  не  оточували  ближні,  ми  і  надалі  будемо  відчувати,  що  такими  є  одинокими,  тому  що  стоїмо  перед  обличчям  життя  і  смерті,  там,  де  кожна  людина  буде  вирішувати  за  себе  прояв  життя  та  смерті – не  тільки  тимчасової,  але  й  вічної.

Іван  Хреститель  понад  тридцять  років  перебував  у  безлюдній  пустелі,  боровся  у  своєму  серці  за  дорогу  до  Бога,  і  вийшов  на  проповідь,  і  про  нього  засвідчив  Сам  Бог –   це  найбільший  з – посеред  усіх  пророків.  Святе  Письмо  його  називає  не  пророком,  а  Голосом,  бо  наскільки  він  був  узгоджений  з  волею  Божою,  він  споріднився  з  Богом  так,  що  його  слова  вели  людей  до  спасіння,  до  прийняття  у  свої  серця  приходящого  на  землю  Христа – Месію.  Він  відкинув  усе  земне  задля  того,  щоб  назавжди  належати  Богу,  а  Бог  його  повертає  до  людей,  Він  не  залишає  пророка  у  безлюдній  пустелі.  Він  наказує  пророку  повернутися  до  людей,  щоб  людина  змогла  зазнати  того  життя,  яке  пізнав  святий  Іван.

А  Іван  Хреститель  за  себе  говорить,  що  йому  потрібно  зменшуватися,  сходити  на  ні,  задля  того,  щоб  Він – Христос  виріс  до  повної  міри.  Бо  він  не  тільки  Предтеча,  він  повинен  відкрити  двері  так,  щоб  відійти  свого  часу  непоміченим,  щоб  про  нього  люди  більше  не  згадували.

Сходити до небуття,  підготувавши  дорогу  Христу,  а  хто  з  нас  зуміє  подібно  вчинити?  Хто  з  нас,  врятувавши  якусь  душу,  хоча  би  добрим,  ласкавим  словом,  не  захоче  залишитися  в  цій  радості,  а  віддасть   її  іншим?  Якими  для  нас  важкодоступними  є  ці  слова!

Хреститель  про  себе  ще  говорить: «Я  друг  жениха…» – у  староєврейську  та  язичеську  давнину  в  жениха  був  найвірніший  друг,  який  турбувався  про  все,  щоб  весілля  було  гідним,  який  після  весілля  приводив  жениха  та  невісту  до  весільного  шатра,  а  сам  залишався  поза  шатром,  щоб  оберігати  спокій  молодят,  щоб  ніхто  не  потурбував  спокій  тієї  глибокої,  дивної  подружньої  любові.  Він  був  вірним  другом,  тому  що  міг  непомітно  залишитися  поза  дверима,  а  радість  його  була  у  тому,  коли  радість  молодих  була  довершеною:  вони  залишалися  вдвох,  а  вірний  друг  був  охоронцем   їхньої  любові.  І  хто  з  нас  уміє  так  поступити,  хоч  би  трохи  оберігати  чужу  радість?  Все  зробити,  щоб  ця  радість  відбулась,  так  поступити,  щоб  вона  засяяла  вічним  світлом,  насамкінець,  відійшовши – залишитися  забутим  за  зачиненими  дверима.

І  ще,  покора  Івана  Хрестителя,  його  сходження  на  ні  переступило  всі  межі   суто  людського  розуміння.  Він  зачинений  до  темниці  за  правду,  за  добре,  чесне  слово.  Христос  залишився  на  волі,  Він  проповідує,  до  Нього  приходять  учні  Івана  Хрестителя.  І  пророк  Божий  відчуває,  що  до  нього  невпинно  наближається  смертний  час,  що  з  темниці  він  більше  не  вийде,  раптом  його  охоплює  дивне  непорозуміння.  Так,  це  є  він,  що  колись  на  Йордані  перед  народом  засвідчував  про  Боже  посланництво  Ісуса  Христа,  охрещаючи  Божого  Сина.  Раптом  здригається  серце  Великого  Пророка,  і  він  посилає  своїх  учнів  до  Христа  із  гнітючим  питанням,  чи  це  Він  Той,  якого  вони  так  довго  чекали,  або  чекати  їм  іншого?  Або  сказати  іншими  словами,  чи  це  був  Христос,  коли  він  приносив  людям  пророчі  свідчення  про  Нього,  або  ж  він  глибоко  помилився?

А  якщо  він  помилився,  тоді  даремно він  загубив  свої  молоді  роки  в  безлюдній  пустелі,  даремно  виходив  до  людей,  даремно  він  перебуває  у  сирій  і  холодній  темниці,  даремно  він  помре,  даремно  все…

Невже  він  буде  так  жорстоко  обманутий  Самим  Богом?  І  хитається  сама  сильна  душа,  яка  коли – небудь  проживала  на  землі.  А  Христос  йому  не  відповідає,  Він  не  віднімає  від  Божого  пророка  повноти  його  надважких  подвигів.

Учням  Івановим,  що  Його  запитували,  Спаситель  говорить,  щоб  передали  Хрестителю,  що  вони  бачать:  сліпі  видять,  хромі  ходять,  бідні  проповідують,  і  блаженний  той,  хто  в  Ньому  не  засумнівається.  Це  були  слова,  які  колись  своїми  пророчими  устами  були  сказані   старозавітнім  пророком  Ісаєм,  а  учні  і  повертаються  до  свого  вчителя  з  цими  словами.

Предтеча  Господній  Іван  відходить  до  вічності  у  повній,  переконливій  вірі  викупного  подвигу  Божого  Сина  Ісуса  Христа,  у  досконалій  відданості  всього  себе  Святій  Божій  Справі  задля  спасіння  інших.

Буває  інколи  в  нашому  земному  житті,  коли  хитається  наша  душа,  а  вже  після  того,  коли  зрозуміли – зроблено  все,  що  повинні  були  зробити,  віднайшли  добре  слово,  зробили  те,  що  тільки  людським  умінням  змогли  віднайти,  тільки  задля  того,  щоб  інша  людина  змогла  воскреснути  душею,  раптом  нас  охоплює  страшний  сумнів.  Душа  понадміру  втомилася,  життя  поблякло,  все  тіло  пригнічене  важким  тягарем  сумнівів.   І  в  цьому – все!

І  в  той  час  перед  нами  постає  постать  Івана  Хрестителя.  Кожного  з  нас  він  кличе  хоч  би  у  якійсь  певній  мірі  бути  для  свого  ближнього  предтечею,  щоб  самому  зійти до небуття,  а  з  ближнього  щоб  виросла  оновлена  людина,  поселенець  Вічного  Життя.  А  про  нас  хай  не  згадують,  ми  зійдемо  в  смерть – щоб  змогли  жити  повноцінним  життям  інші.  А  якщо  ні – то  якою  є  слабкою  наша  любов  до  ближніх!

Отож,  дорогі,  будьмо  гідними  наслідниками  любові  до  нашого  Спасителя,  якою  сповна  було  наповнене  серце  Івана  Хрестителя,  його  відданість  Божій  правді.  Спробуймо  хоча  би  трішки  віднаходити  в  собі  сил,  щоб  прожити  так,  без  усякого  залишку,  до  останньої  краплини  земного  життя – на  славу  Божу.  Амінь.

Ваш  у  Христі  о.  Іван.  Парох

20  січня