Слава Ісусу Христу!
Возлюблені у Христі браття і сестри! Євангельська притча, або якась розповідь з реального життя Христового завжди говорять нам не тільки про сиву минулість часів Божого проповідництва на Святій Землі. Кожен з нас може знайти себе в тій чи іншій Євангельській розповіді. Тому що Христове Благовістя залишиться актуальним на всі часи «…аж до кінця віків…».
Колись, за часів Христового проповідництва біля єрихонської міської брами, з року в рік, в придорожній пилюці, в холоді і голоді сидів обездолений важким життєвим тягарем сліпий Вартимей. На протязі довгих років його страждань та боротьби із власною тілесною сліпотою він все зробив, всюди звертався, але залишався сліпим. І наостанок, змирившись із своєю важкою недугою, він був змушений, щоб якось вгамувати не тільки сліпоту, але й ту палючу самотність та тілесний голод – податися до жебрацтва, очікуючи від випадково подорожуючих повз нього людей, просити якоїсь милостині. Може бути хтось із проходящих повз нього міг його пожаліти, чимось допомогти, але й проходили такі, які могли з нещасного насміятися. А він, у свою чергу, проходив важку та жорстоку школу власного земного життя.
Вартимей знав, що він є тілесно сліпий, а ми, в свою чергу, являємось також часто засліпленими, і цієї страшної недуги не хочемо помічати. Євангельський Вартимей знав про свою недугу ще й тому, що всі хто його знав, могли засвідчити про його недугу, могли йому описати про невимовну красу навколишнього світу, вінцем якого є найрозумніша Божа істота – людина. Відчай Богополишеності завжди томив його, відчуваючи, що краса видимого світу, яка є доступною іншим людям, для нього, нещасного, є навіки зачиненою.
І чи не відбувається у певних життєвих обставинах подібне з нами, та подібними нам іншими людьми? Хтось просвітлів розумом, прозрів серцем, замітив світ зовсім іншим, який ми звикли спостерігати – тоді ми починаємо розуміти, яких вищих речей ми просто не помічаємо, а може й не хочемо помічати. І головна наша біда в тому, що розмірковуємо, мов наш стан нормальний, а ми реально настільки засліплені, що нічого не бачимо, не помічаємо, не співчуваємо. Сліпими ми ще є тому, що Милосердний Бог є постійно посеред нас, а ми живемо так, якби Його ніколи не було. А Він є поруч із нами, «Ним ми рухаємось, живемо» – не віддаючи собі жодної відповідальності за земне життя, приписуємо собі всі життєві здобутки; силу, розум, незлічені духовні та фізичні дарування, у всьому успіхи – однак, завжди проходимо із зачерствілим та холодним серцем повз Нього, Хто нас оцим всім постійно і безоплатно нагороджував.
Ми є повністю засліпленими в цьому відношенні, а посеред нас завжди Господь – серця наші постійно наповнюються гнилими думками, переживаємо беззмістовні речі, ведемо поміж собою гріховні бесіди та пересуди ближніх. А Бог стоїть осторонь, мов жебрак, за брамою нашої все задоволеності та безвірства. І чи замітить Його хто – небудь, чи зверне на Нього хтось свою, зачерствілу у гріхах увагу, і чи відчує хтось Його Святу присутність?
На відміну від нас, Євангельський Вартимей відчув присутність Бога. Бо до того часу багато натовпів йому доводилося зустрічати та проводжати, після чого лиш вулична пилюка залишалася та тілі цього сліпця, а він постійно залишався сліпим.
Того рокового дня до нього наближався особливий людський натовп, бо у самій серцевині цього натовпу, відчувалася якась надзвичайна, благодатна сила, і серцевиною тих живих людей було «Світло, що прийшло у світ, щоб кожен, хто вірує в Нього, у темряві не залишився» (Ін. 6, 48).
Сліпець відчув, що повз нього проходить Сам Бог, а своїми духовними очима він вже бачив благодатну силу Божу, тому з усієї глибини душі він волає до Господа про зцілення. Господь чує голос нещасної людини, він бачить його стогін, Він мовби об’єднується Своїм Серцем з Вартимеєм, наповнюючи вірою аж до самих глибин серце нещасного сліпця. Хоча біля сліпця й знаходилися інші люди, які просили щоб він замовк, щоб не тривожив Вчителя. Невже в той час, коли Господь проповідує про вічність, він сміє звертатися про щось земне та тілесне?
Інколи подібне відбувається з нами, коли із самих глибин відчаю темряви та життєвих непорозумінь за своєї власної сліпоти, ми раптом починаємо сильно волати до Бога, всіляко просити Його, а злі думки нашіптують нам: Для чого? І чи потрібно? Чи почує Бог? Чи Йому до мене?… І тут, як колись сліпий Вартимей не замовк, а все сильніше волав про Божу допомогу, так і нам завжди потрібно через цей страшний та тривожний зойк власних сумнівів, що заставляють замовкнути у цьому відлунні невпевненостей наших благань до Бога, потрібно нам кричати ще сильніше: «Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного!…». І Господь зупиниться, Він на нашу, навіть незначну потребу, зверне Свій Божий погляд. Бо всі ми є в надійних руках Божих, а дороги Божі – невідомі, вони бувають занадто важкими, бувають світосяйними, що можуть засліпити людині очі, бувають занадто непримітними, що потрібно буде напрягти усю нашу увагу, щоб відчути Благодійства Божі. Тому все наше життя, кожної окремої людини, кожного з нас – в руках Божих. І все, без винятку, що постійно в житті відбувається, має надзвичайний зміст, якщо б ми тільки змогли відкрити власні очі, і запитали б: куди нас веде Бог? Що все це значить? Щоб тільки не кричали: Мені незручно! Я хворий! Не хочу цього! Відійди від мене, Боже! Не потрібно мені Твоїх Святих Блаженств, які говорять мені про плач, гоніння, голод, самотність… не хочу цього!
… Ми залишаємось постійно сліпими у всіх життєвих обставинах, у важких ситуаціях своїх ближніх, хто є з нами пов’язаний: ми є сліпими у розумінні в історії розмаїття Божих доріг, сліпими у відношенні до інших людей: віруючих та противників Христової Науки, своїх та чужих, до своїх є таким ж сліпими як до чужих… І чи це нам не зрозуміло, якщо тільки достеменно зрозуміти?
Ми сидимо в цій гріховній пилюці єрихонської брами, стверджуючи, що ми все бачимо. Мимо нас проходить Христос, ми голосу свого не піднесемо, не покличемо на допомогу: нема потреби, щоб нас не замовчували «замовкни!», не турбуй й Вчителя – що мені від Нього потрібно? Я все знаю…А що Він мені може дати? Я зрячий, живий… Ні, неправда!
-І сліпий, і мертвий! Бо тільки від Бога може бути прозріння, від Нього може бути життя. На жаль, ми все це не помічаємо, не просимо – а Він проходить: більш того, зупиняється, безперервно стукає до дверей нашого серця, усім життям, обставинами, нашими ближніми, усім, без винятку, чим може бути наповнене наше життя. Ми не чуємо навіть стуку, Господнього голосу, не відкриваємо…
Уважно слухаючи сьогоднішню Євангельську розповідь, дорогі у Христі, Бог нас запитує: Чого тобі від Мене потрібно? А ми б у свою чергу відповіли: Нічого мені від Тебе Боже не потрібно, бо все в мене… Або навпаки, чого тільки мені потрібно – багатства, слави, вседозволеності та ще тисячі беззмістовних речей тільки не Його, з Його Божим Царством. А тому ми й не чуємо, або чуємо дуже рідко. Провидь, ти ж віриш, вже увірував! Вже знаходишся на границі зрячості,- тепер провидь, бо це вже у твоїх руках! Не чуємо цих Божих слів не тому що наша віра є такою безсилою, а тому, що нам нічого не потрібно, бо ми «зрячі» – і як це, дорогі, є страшно!
Подумаймо над цим дуже уважно, допоки ще можемо прозріти та добре бачити, якою великою Славою є наше життя, яким близьким є до нас Бог, як осяює нас Він Славою Життя Вічного, Він є безмірно упокорений, смиренний, близький до нас, як зливає Свою Славу на кожного з нас, як на Святу Ікону, перед якою ми поклоняємося первообразу чеснот того чи іншого Святого. Господь кличе нас: Відкрий себе, розплющ очі, віддай Мені твоє серце! Всім нам так багато дає Господь, а як мало ми з цього забираємо.
Відімкнемо, дорогі, наші зачерствілі серця – відкриються наші духовні очі. А душа наша стане такою врожайною, як буває удобрена земля перед сівбою.
Додай нам Господи, великої мужності бути завжди правдивими і пошли нам таку віру – щоб прозріти, і більше ніколи нашим очам не закриватися, ані засліплюватися ні перед чим! Амінь.
Ваш у Христі о. Іван, парох
22 січня 2017 року Божого
Хрестовоздвиженський Кафедральний Собор