Слава   Ісусу   Христу!

«Два  чоловіки  до  храму  ввійшли

 помолитись…» (Лк. 18, 10).

Як природно віруючій  людині,  возлюблені  у  Христі  браття  і  сестри,  на  певний  відрізок  часу  полишити  свої  земні  турботи,  чи  тимчасові  прив’язаності,  прийти  до  Божого  храму,  щоб  у  власних  щиросердних  молитвах  поговорити  із  своїм  Творцем  Богом.  І  хай  наша  молитва  буде  чи  то  прохальною,  чи  подячною  до  Бога,  вона  поєднає  нашу  духовну  людську  природу  з  Господом.  Молитва  є  надбанням  тільки  віруючої  людини.

Вона  є  для  нашої  духовної  природи  міцними  крилами,  які  підносять  нашу  людську  душу  понад  усе  земне  створіння.  Але  й  найміцніші  крила  не  завжди  підносять  тих,  хто  ними  окрилений,  бо  для  крил  потрібна  ще  й  сила,  а  цією  рушійною  силою  в  людини  є  вільний  потяг  до  Божої  Правди.

А  хто  молиться  з  надією  у  тому  що  Бог  його  вислухає,  той  віддаляється  із  навколишніх  земних  турбот,  відходить  від  проймаючих  його  життєвих  турбот  і  прив’язаностей  повсякдення,  увіходить  у  свою  внутрішню  природу,  у  глибини  власного  життя,  до  внутрішнього  святилища  власної  душі,  щоб  там,  у  потаємній  тиші,  осягнути  святість,  побути  на  мить  із  собою  та  поговорити  віч – на – віч  з  Господом.

І  чи  завжди,  дорогі,  коли  ми  звертаємось  до  Бога,  про  щось  хочемо  Його  запитати,  чимось  з  Ним  поділитися – Він  вислуховує  нас  та  дає  нам  Свої  Божественні  відповіді  або  життєві  настанови?  Як  засвідчує  нам  сьогоднішня  Євангельська  розповідь,  що  наша  зустріч  з  Богом  залежить  від  якості  нашої  власної  молитви.  А  щоб  краще  зрозуміти  якою  повинна  бути  молитва  грішника,  який  кається,  молитва,  яка  змогла  би  виправдати  грішника  перед  Богом,  то  ще  раз  згадаймо  для  нашого  людського  напоумлення  –  притчу  Спасителя  про  митаря  і  фарисея,  яку  тільки – що  ми  з  вами  почули  під  час  Євангельського  читання  на  Божій  Службі.

Проаналізуймо  власну  поведінку  двох  молільників,  щоб  дізнатися,  чого  слід  уникати    в  молитві  і  що  потрібно  наслідувати,  щоб  наша  молитва  послужила  нашому  власному  виправданню  перед  Богом,  а  не  у  власне  засудження  перед  Творцем.

«Два  чоловіки  до  храму  ввійшли  помолитись, – один  фарисей,  а  другий  був  митар.  Фарисей,  ставши,  так  молився  про  себе: «Дякую,  Боже,  Тобі,  що  я  не  такий,  як  інші  люди:  здирники,  неправедні,  перелюбники,  або  як  цей  митар.  Я  пощу  два  рази  на  тиждень,  даю  десятину  з  усього,  що  тільки  надбаю!  А  митар  здалеку  стояв,  та  й  очей  навіть  звести  до  неба  не  смів,  але  бив  себе  в  груди  й  казав: «Боже,  будь  милостивий  до  мене  грішного!» ( Лк. 18, 10-13).

Однакою  метою  була  молитва  цих  двох  молільників,  але  по  різному  виходила  молитва  з  їхніх  вуст.  Поведінка  фарисея  під  час  молитви  була  зовсім  протилежною  молитві  митаря.  І  насправді,  навіть  простій  віруючій  людині,  а  тим  більше  Богу – Творцеві,  не  може  подобатися  зухвальна  поведінка  фарисея  та  його  власна  молитва  в  Божому  храмі,  бо  в  ній  превальовує    зарозуміла  гордість.  Натомість,  Богові  і  людям  є  приємними  скромність  та  глибока  покора  у  поведінці  та  молитві  грішника  митаря.  Отже,  лихе  свідчення  та  поганий  приклад  показав  своєю  поведінкою  загорділий  фарисей,  правдиво  оцінив  себе  скромний  митар.

А  тепер  спробуймо  з’ясувати  що  саме  завадило  фарисею  виправдатися,  і  що  допомогло  митарю  очистити  себе  перед  Богом!

Поміж  багато чисельними  народними  масами,  що  супроводжували  Спасителя  під  час  Його  земного  Проповідництва,  більшість  людей  була  зворушена  життєдайними  настановами  Христовими,  які  були  наповненими  досконалою  Божою  Любов’ю.  Вони  свято  вірили  у  Месію – Христа,  а  захоплені  Його  незчислимими  Божими  чудесами,  у  захопленні  говорили: «Великий  Пророк  з’явився  між  нами,  і  зглянувся  Бог  над  народом  Своїм» (Лк. 7, 16).  Фарисеї  ж,  завжди  переконані  у  своїй  дволикій  праведності  та  досконалому  знанні  Закону  Божого,  легковажили  собі  настанови  Спасителя.  У  їхній  поведінці  не  було  й  сліду  людської  покори  та  пошани  до  Божого  Сина  заради  Його  Вищого  Проповідництва  та  очевидних  фактів  Його  Божественності.

Подібним  перед  нами  постає  і  цей  євангельський  фарисей.  Його  зухвала  поведінка  виникла  мабуть  тому,  що  в  ньому  не  просліджується  найголовніше –  Страх  Божий,  що  явилося  головною  перепоною,  яка  не  давала  навернутися  цій  людині  всім  своїм  серцем  до  Бога.

«Початок  мудрості – страх  Господній» (Пс.110,10), – повчає  Богонатхненний  Псалмоспівець  Давид.  А  що  не  мав  у  своєму  серці згаданий  у  сьогоднішній  притчі  фарисей   Божого  страху,  видно  з  того,  як  він  гордо  увіходить  до  Божого  храму,  не  зупинившись  біля  дверей,  не  згадав  що  увіходить  у  храм  Бога  Живого,  і  що  нема  на  світі  такого  творіння,  яке  би  не  впало  перед  Богом  і  трепоті,  в  людському  жаху,  в  любові  до  Бога.  Він  переступає  поріг  церкви  твердим  кроком,  займаючи  своє  стале,  заслужене  місце – він  на  це  місце  має  повне  «прав»,  тому  що  живе  «гідно»,  по  писаному,  і  стоїть  він  там,  де  має  право  стояти,  бо  він  собі  це  місце  «купив».

І чи  це,  дорогі,  не  є  страшно,  прямо  так,  показуючи  на  нас?  Бо  дуже  часто  ми  рахуємо  свої  власні  досягнення  перед  Богом,  і  перед  Ним  мовби  постає  для  нас  місце,  посеред  людей  місце,  не  говорячи  про  наші  земні  храми,  але  про  ті  духовні  храми,  невидимі,  якими  стає  наше  духовне  умиротворення,  зібране  навколо  Живого  Бога  нашого.  А  ми  починаємо  думати,  що  його  місце  там,  а  моє – тут,  біля  Нього.

Фарисей  був  настільки  засліплений  власними  вчинками  та  заслугами,  що  вважав  себе  за  такого,  хто  довершено  виконує  Закон  Божий,  а  що  було  на  його  совісті,  знав  тільки  Один  Бог.

Святий  Апостол  і  Євангеліст  Іван  Богослов  говорить  у  цьому  відношенні:  «Коли  кажемо,  що  не  маємо  гріха,  то  себе  обманюємо,  і  правди  немає  в  нас» (1 Ін. 1, 18).  Мов  маленька  дитина,  котра  стоїть  перед  великою  прірвою  без  страху,  бо  не  розуміє  небезпеки,  яка  їй  загрожує,  так  і  фарисей,  а  з  ним  і  багато  подібних  йому,  знаходяться  перед  прірвою  власних  гріхів  і  не  бажають  зрозуміти  про  небезпеку,  яка  постала  перед  ними. Не  маючи  Божого  страху,  людина  не  відвертається  від  своїх  лихих  доріг. Тож  великою  перешкодою  у  наверненні  грішника  до  покаяння  є,  насамперед,  відсутність  Божого  страху.

Другою  помилкою  фарисея  у  відношенні  до  Бога  було  те,  що  він  аж  занадто  покладався  на  власні  уміння  та  сили.  Іноді  людина,  яка  досягла  високого  становища  у  суспільстві,  безглуздо  загадує  собі,  що  ніяка  сила  не  зможе  позбавити  її  цієї  земної  слави  та  влади.  Таких  людей  можна  уподібнити  до  голої  гілки  чи  порожнього  колоска  пшениці,  що  безплідно  несуться  догори. Так  і  фарисей  був  переконаний  у  своїй  праведності,  гадаючи,  що  таких  безгрішних  як  він – немає.  Тому  він  і  молився  про  себе  словами: «Боже,  дякую  Тобі,  що  я  не  такий,  як  інші  люди…» (Лк. 18, 11).

А  насправді,  тільки  Один  Господь  є  джерелом  та  Подателем  всілякого  добра,  в  першу  чергу,  для  найрозумнішої  земної  істоти – людини.  Все  що  маємо,  походить  від  Бога: «Коли  Господь  не  збудує  дому,  даремно  працюють  його  будівничі!  Коли  Господь  не  охоронить  міста,- даремно  пильнує  сторожа!»  (Пс. 126, 1).

Упасти  та  згрішити – легко,  але  піднятися  та  виправитися – дуже  важко.  І  своєю  власною  силою  не  зможе  грішник  подолати  гріх,  щоб  від  нього  звільнитися.  Навернення  грішника  з  лихої  дороги  на  дорогу  праведності  є  не  тільки  справою  грішної  людини,  але  й  ділом  Божої  Ласки  та  невимовного  Божого  Милосердя.  А  декому  здається,  що  досить  тільки  сильної  волі  щоб  навернутися  до  Бога.  Однак,  слова  Спасителя: «Без  Мене не  можете  чинити  нічого» (Ін. 15, 5),- спростовують  цю  хибну  думку.  І  насправді,  для  навернення  грішника  потрібно  мати  занадто  сильну  волю,  а  де ж  її  можна  віднайти?  Тільки  Єдиний  Господь  може  надати  нам  ці  надзвичайні  Божі  Ласки  Своєї  благодаті: «Господь  Світло  моє  і  спасіння  моє», – говорить  Святий  Псалмоспівець (Пс. 26, 1).

Третьою  помилкою  зарозумілого  фарисея  було  те,  що  він  не  знав  самого  себе,  не  помічав  власних  гріхів,  тому  не  просив  у  Бога  прощення  за  свої  вчинки.  Пізнання  самого  себе  є  необхідною  умовою  навернення  горішника  до  Бога.  Бо  чи  може  грішник  покинути  свої  власні  провини  перед  Богом  та  розпочати  нове  життя,  коли  не  усвідомлює  своїх  власних  гріхів?  Пташка,  у  якої  спутані  крила,  не  зможе  полетіти.  Подібно  і  грішник,  у  якого  немає  пам’яті  за  свої  власні  гріхи,  не  піднесеться  до  Бога.  Про  це  Святитель  Василій  Великий  говорить  так: «Найважче  пізнати  і  поправити  самого  себе,  бо  вроджене  самолюбство  не  дозволяє  правді  прийти  до  слова».  Тому  Свята  Церква  просить  Своїх  вірних: «Відкиньмо  від  себе  фарисейську  високо похвальну  гордість,  відкиньмо  бридку  надутість,  відкиньмо  лиху  зарозумілість,  а,  навпаки,  наслідуймо  зітхання  митаря  із  щирим  жалем  признаймося  в  незліченних  гріхах  наших  з  покаянням: «Боже,  будь  милостивий  до  мене,  грішного;  Боже,  очисти  мої  гріхи  і  помилуй  мене»  (Канон  Утрені).

Отже,  коли  ми  змогли  пізнати  помилки  фарисея,  які  завадили  йому  навернутися  до  Бога,  та  знайти  в  Ньому  прощення  власних  провин,  тож  тепер,  уважно  вглядимось  до  особи  митаря,  щоб  пізнати,  як  він  знайшов  у  Бога  ласку,  хоч  і  був  великим  грішником.

Загалом,  митарі,  за  часів  проповідництва  Спасителя  не  мали  поміж  народом  доброї  слави,  бо  чинили  людям  багато  кривди.  Тому  й  фарисей  вважав  митаря  за  великого  грішника,  бо  знав,  що  той  не  одного  скривдив.  Однак,  митар  знаходить  у  Бога  прощення.

А  що  привело  оцього  митаря  на  дорогу  покаяння?   Однією  з  причин  навернення  митаря  була  велика  покора  перед  Богом.  Що  міг  навчитися  цей  митар  у  жорстокому  і  безжалісному  способі  земного  життя,  яке  так  безтурботно  проводив  посеред  собі  подібних,  та  поміж  скривдженими  ним  людьми?  Звичайно,  він  одному  міг  добре  навчитися,  що  ніколи  не  вижити  людині  в  цьому  несправедливому та  жорстокому  суспільстві,  якщо  хоч  на  мить  проявить  своє  людське  милосердя  та  співстраждання,  якщо  все  буде  робити  по  Закону,  тоді  жодна  людина  не  вціліє,  не  збережеться.  Він  також  добре  розумів,  що  за  Божою  Правдою  він  заслуговує  на  таку  жорстокість,  яку  він  часто  виявляв  до  своїх  співгромадян.   Отож,  увійшовши  до  Божого  храму,  ніяк  не  наважується  підвести  свої  очі  до  Неба,  зупинившись  біля  порогу,  десь  там  у  закутині,  не  наважується  йти  далі,  ступити  до  перших  рядів  «праведників»,  одним  з  яких  і  був  фарисей.  Усвідомлюючи  усю  глибину  власного  падіння,  вважає  себе  найбільшим  грішником,  бо  власними  гріхами  він  зачинив  собі  вхід  до  спасіння,  а  тому,  б’ючи  себе  в  груди,  постійно  волав  до  Бога: «Боже,  будь  милостивий  до  мене  грішного» (Лк.8,13). Він  не  говорить  багато,  не  старається  виправдатися  перед  Богом,  а  коротенькими  зітханнями,  наповненими  щирою  та  правдивою  покорою,  визнає  свої  незчислимі  провини.

Ця  покора  перед  Богом  потішила  його  Божою  Ласкою,  бо  Сам  Спаситель  запевнив  нас,  «що  оцей,  тобто  митар,  вийшов  з  храму  виправданим».  І  не  тільки  покора  підняла  митаря  з  гріховної  багнюки,  бо  в  цьому  випадку  багато  місця   мала    надія  на  Боже  Милосердя  у  безперервних  благаннях  на   прощення  власних  провин.  Хоч  він  не  сміє  піднести  свої  очі  до  Неба,  але  Надія  на  Боже  Милосердя  підказує  йому  довіритись  у  Боже  Всепрощення.

Згадаймо  великих  грішників,  які  свого  часу  приходили  до  Бога  у  покаянні;  це  і  Марія – Магдалина,  преподобна  Марія  Єгипетська,  блаженний  Августин  та  багато  інших,  які  би  пропали  повіки,  якби  до  них  не  дійшло  Боже  Милосердя.  Вони  всі  для  нас  стали  вічними  зразками  наслідування  Христа.  Милосердя  Божого  Сина  невичерпне,  немов  море  безкрає: «Живий  Я,- говорить  Господь  Бог;  не  хочу  смерті  грішника,  але,  щоб  грішник  відвернувся  з  дороги  своєї,  і  був  живий!» (Єзек. 33, 11).

Отож,  дорогі  вірники,  будьмо  гідними  послідовниками  покори  грішника  митаря,  щоб  знайти  нам  милість  та  Боже  всепрощення,  пам’ятаючи: « …хто  сам  себе  підносить,  понизиться,  а  хто  принижує  себе,  той  піднесеться» (Лк.18,14), – говорить  Слово  Боже.

І  хай  допоможе  нам  Милосердний  Господь,  щоб  теперішня  щаслива  мить  Богоспасенних  роздумів  позитивно  вплинула  на  наше  виправдання  перед  Богом,  на  нашу  власну  духовну  довершеність,  щоб  кожного  разу,  коли  будемо  виходити  з  Божого  храму – були  прощеними  нашим  Творцем.  Амінь.

Ваш  у  Христі  о.  Іван,  парох

5 лютого  2017 року

Хрестовоздвиженський Кафедральний  Собор