Свобода родиться і закріплюється лиш у крові й терпінні.

Слова цього заголовку взяті з «Великоднього звернення до українців у Югославії», яке було направлено Др.Августином Волошином у Загребі 30 березня 1939 року до українців Югославії. А сталося це так. Як відомо, після початку окупації Карпатської України (далі КУ) і проведенню у Хуст 15.03.1939р. Першого Сойму КУ, на якому було прийнято Конституційний Закон (першим пунктом якого був 1 «Карпатська Україна є незалежна Держава»), уряд КУ разом з її Президентом о.А.Волошином вимушений був емігрувати закордон 16.03.1939 року через В.Бичків, рятуючись від окупанта. У церкві Великого Бичкова о.Августин провів своє останнє Богослужіння, про що засвідчує меморіальна табличка на церкві, і пересік кордон з Румунією. Діставшись Югославії, зупинився в м.Белград, звідки разом з А.Штефаном приїхав до Загреба. В Загребі на Великдень о.А.Волошин написав це «Звернення». 11 квітня виїхали до Відня, а звідти до Братіслави, Берліна і Праги.
У Празі о.А.Волошин пов`язав свою долю з Українським Вільним Університетом (далі УВУ), доктором філософії якого він став ще 30 жовтня 1938 року. 1940-1941 рр його обрано продеканом філософського факультету, а у квітні 1945 р. о.А.Волошин стає ректором УВУ – останнім ректором празького періоду УВУ. До приходу в Прагу радянської армії, на початку травня, о.Августин не зважив на умовляння близьких і членів уряду Карпатської України, що були з ним у Празі, виїхати далі на Захід, і залишився в місті. 21 травня 1945 року органи контррозвідки СМЕРШ арештували о.Августина Волошина, доставили його на вулицю Дєлостражелецьку та замкнули в тюремному підвалі. Разом з арештованими членами уряду КУ, які теж залишилися в Празі, перевезли в московську Лефортовську в`язницю. Після численних допитів та катувань, як важкохворого, перевели до шпиталю Бутирської в`язниці, де перебував 51 день.
19 липня 1945 року о.А.Волошин помер в ув`язненні. Місце поховання його й досі невідоме. Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українців Закарпаття XX століття «високодостойного батька отця Августина Волошина» Президента Карпатської України, тепер уже Героя України.
Добрим помічником і радником о.А.Волошину був Візітатор і Адміністратор ГК єпархії КУ др.Діонізій Няряді, єпископ Крижевецької єпархії, якого призначила Апостольська Столиця у Ватикані. 4 грудня 1938р. владика провів першу літургію в Хусті, проголосивши її «за самостійну Карпатську Україну, за її народ, за владу і за добро, щоб були всі за одно».
12 грудня владика Діонізій виклав свій план дій в інтерв»ю редакторові «Нової Свободи» В.Гренджі-Донському: «Мій план є такий, – сказав владика, – щоб кожний священник був взірцевим духовником своїх вірників і виконував свої обов»язки сумлінно і якнайточніше… Священник не сміє відтягуватися від культурної праці між своїми вірниками, він повинен давати ініціативу й брати живу участь у цій праці. А такої праці скрізь є багато:
а) праця релігійного змісту, організація релігійних кружків;
б) праця в читальні «Просвіти», догляд і керування нею;
в) харитативно-добродійна допомога бідним;
г) організація і ведення антиалкогольних кружків…
Також було б бажано, щоб священство запровадило освідомлюючу працю господарського характеру….Читання лекцій, а також практичні вказівки, щоб піднести наш народ на вищий економічний рівень… Дати можливість вишколення талановитих бідних хлопців через матеріальну допомогу їм… Видавати тижневик, де можна б помістити, крім політично-культурного перегляду, цінні господарські порадив селянам… конче необхідно видавати якнайбільше дешевих популярних книг»
Наскільки ж актуальна ця програма і для священників сьогодення!
10 березня 1939 р. владика Діонізій видав розпорядження священникам про урочисте відзначення в церквах відкриття Сойму КУ: «В особливий спосіб поручаю і заряджаю, щоб у день вікриття Сойму КУ у всіх парафіях нашої єпархії на автономній території Всечесні отці духовні відправили Службу Божу, наперед повідомивши вірників і місцевий уряд. Рівно ж заряджаю, щоб із тої світлої нагоди всі дзвони на наших церквах дзвонили на навечеріє й у самий день відкриття Сойму по Службі Божій – також через чверть години».
На жаль , період діяльності єпископа був короткий, бо після окупації КУ уряд Мадярщини поставив єпископа у його квартирі у Хусті під строгий жандармський догляд із забороною виходити з будинку та зустрічатися з людьми. Брутальною поведінкою жандармерії та інших мадярських урядовців зазнав всяких принижень. Перед будинком владики було споруджено дві шибениці, на яких, похвалялися мадяри, буде повішено о. Волошина і владику Діонізія. Тільки Апостольський Нунцій в Будапешті, Ангело Рот, допоміг єпископу та його секретарю о. Решетилові виїхати до Риму.
Владика Діонізій дуже важно пережив поразку КУ, бо розправа над українськими патріотами відбулася на його очах. «Ніяк не можу забути той добрий і благий народ, веселий і відвертий, сильний, здоровий і бистрий, – казав він, – цілий час думаю про них і завжди вони є перед моїми очима».
Повернувшись в Югославію владика Діонізій сприяв українцям Югославії (Воєводини, Р.Керестуру та ін..) прийняти кілька сот біженців з КУ, переважно інтелігенцію, яка рятувалася від окупанта. В їх числі у Стримі зупинився й о.Августин Волошин.
Події в КУ надломили владику Діонізія. Художник Микола Бутко, який у той час малював портрет єпископа Діонізія, чув розмову між владикою та його оточенням, яке переконувало його не їхати до Мрзлого Поля, де він раптово і загадково помер 14 квітня 1940 р. Канонік і професор теології у Загребському університеті о.Шмрак проводив особисте розслідування смерті владики і був переконаний, що його отруїли (мадяри).
Ось так завершив своє життя 65-річний видатний церковний діяч, близький приятель єпископа Андрея Шептицького, листування з яким складає понад 260 листів.
Єпископ Діонізій був великим українцем, але, на жаль, Україна про нього поки що знає мало. Посольство України в Сербії кожного року в день незалежності України на його могилу приносить квіти, і в такий спосіб визнають його великі заслуги на церковній і національній ниві. Владика всього себе присвятив праці для народу і, хоч був небагатою людиною, жертвував усе, що мав для видачі книжок, підтримки освіти, науки, допомагав бідним. Він направляв на навчання багато студентів у семінарії Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи кошти на їх навчання.
Єпископ Няряді був для закарпатських переселенців на балканах тим, ким для закарпатців, за сто років до згаданих подій , був єпископ Андрій Бачинський, з якого розпочався «золотий вік, срібної землі – епоху просвітництва і культури. Тепер площа перед Ужгородським кафедральним собором названа його іменем.
Закарпатця запам’ятався владика Діонізій за час своєї короткої діяльності в надзвичайно складний політичний період в КУ своєю богословською відданістю, щирістю, пастирським терпінням, мудрістю, пристойною боголикістю проповідей, людською скромністю. Прийшов допомогти о.Волошину розбудовувати, звільнену від багатолітнього угорського ярма, свою власну державу КУ.
«Владика Діонізій, – пише у своєму листі Апостольський Екзарх для греко-католиків Сербії єпископ Юрій Джуджар – заслуговує, щоб розпочати беатифікаційний процес за його праведне життя. Вірю, що Бог нам допоможе це здійснити. Я особисто з великою радістю ношу цей синій хрест, який є на його портреті»… Закарпатці згідні з намірами єпископа Юрія розпочати беатифікаційний процес щодо владики Діонізія та долучать свої свідчення до процесу. Бо ми також вважаємо його праведником, взірцем для всіх християнських чеснот, зокрема віри, надії і любові, повним вчинків милосердя, жертовності та спів страждання до свого народу. Ствердив святістю свого життя і заслуговує бути зачисленим до Лику Блаженних.
З радістю хочу проінформувати закарпатських греко-католиків, що 19 липня 2017 року в Ужгороді відбулася Урочиста Академія пам’яті отця монс. Августина Волошина- мученика за віру, найвидатнішої постаті Закарпаття ХХ ст., який своїм життям і чином здійснив високу місію духовного провідника та українського державника. На урочистостях академії було виголошено більше 20 доповідей, що висвітлюють життя і діяльність о.Волошина, та прийнятто Звернення учасників Урочистої академії до митрополита Львівської Митрополії УГКЦ кир Ігоря Возняка та правлячого єпископа Мукачівської ГКЄ кир Мілана Шашіка, в якому просять розпочати збір матеріалів по беатифікації священно-мученика отця-прелата А.Волошина.
До кінця 2017 р. здійснено опитування, заслухані і запротокольовані свідчення кілька десятків свідків, згідно вимог Конгрегації у справах святих. Ці матеріали передані голові Місії «Постуляційного Центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ» до Львівської Митрополії. Там буде сформовано пакет документів, який буде переданий на Ватиканський етап беатифікації, щоб був зачислений до Лику Блаженних.
Завершити хочу статтю деякими рядками із Великоднього звернення до українців Югославії: «… Ми знову втратили свободу, що нею втішалася вітка українського народу в Карпатах. Ми її втратили, але тільки під напором численнішого і сильнішого ворога. В окупаційне ярмо не пішли ми добровільно. Ми улягли в нерівній боротьбі… Але прийде час, твердо віримо, національного воскресіння Української Нації…Вашою жертовністю ви вможливили нам перші хвилини нашого побуту між Вами, за це хай Вам буде від Бога заплата… Чи ж зможу чогось кращого побажати, як тільки – щоб ми всі чимскоріше дійшли до того, за чим тужить уся Українська Нація? Високо тримаймо національний прапор, а Україна воскресне»
Так, сьогодні ми маємо свою державу, але ненаситні московські ординці знову хочуть відібрати нашу свободу. Та тепер ми маємо своє військо, в якому є і наша Карпатська Січ. У крові і терпінні вони відстоюють нашу Державу. За чотири роки війни з Росією ми зазнали втрат вже більш як 1000 життів. Та ми вистоїмо, бо правда за нами, Бог нам допоможе і ми переможемо.
Слава Україні.

Ужгород

Володимир Матейко