Завершується підготовчий  період  духовних подвигів до зустрічі з новонародженим Божим Сином, який Своїм Божим приходом на грішну землю  відкриє християнському світу неперевершену Тайну Боговтілення.

«Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли. (Послання до Галатів 4, 4-5).

Бог приходить на спаплюжену людським гріхом землю, щоб хоч трішечки, як це може сприйняти приземлена людська природа, привідкрити предвічне сакраментальне життя Пресвятої Трійці, спасти віруючих у Бога від гріха та смерті, оновивши Божою любов’ю їхні серця.

Гріхопадіння прародичів людства Адама і Єви віддалило людство від Бога, тож усе людство відійшло від Творця, нехтуючи Божими Заповідями. Заради вкушання згубного забороненого плоду, який Адам необдумано скуштував за порадою Єви, він відразу лишився не лише бачити, а й спілкуватися з Богом. Людська обмеженість стала причиною того, що Бог назавжди закрив Себе від грішної людини, бо між Богом та людиною утворилася непомірна та непрохідна стіна невірства у Бога. Адам опинився один на один на неоглядних просторах землі, що миттєво змінила своє обличчя: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: «Від нього не їж», — проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не повернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, — і до пороху вернешся». (Буття  3, 17—19).

Опинившись між дикою природою, Адам підніс затьмарене гріхом своє серце до неба, він починає плекати свою надію на віру  в Бога на блаженство свого колишнього  Богоспілкування, передаючи своє спілкування на майбутнє сподівання на Бога своїм дітям, внукам та всім нащадкам землі. А скільки потрібно було віри, щоб не піддатися сумнівам у милосерді та любові Творця до Свого творіння!

Таким чином, Провидіння Боже  довгою й тривалою дорогою благочестивого виховання, немов, обійнявши міцними і спасенними руками, вело віруючу людину до Богоспасенного Віфлеємського джерела Різдвяної ночі, в якій закінчувалися часом дуже трагічні та тривожні тисячолітні блукання старозавітної людини.

Давній Віфлеєм, вічне місто Давидове, розташоване на палестинських пагорбах, які щедро вкриті родючими садами. Вдивляючись у ці пагорби, мимоволі спадають на думку паломника найголовніші біблійні події, які колись відбувалися на цих святих просторах. На віфлеємських долинах та на довколишніх пагорбах з джерелами цілющої води випасав отари свого батька сильний вірою в Бога правнук Рути — юнак Давид. Там він захищав свої отари  від диких хижаків, там він вперше заспівав свої чудесні псалми, там він  переховувався від переслідувань жорстокого Саула, зворушливо виливаючи свою скорботу у молитвах та натхненних гімнах: «Навіщо то пан мій ганяється за своїм рабом? Бо що я зробив, і яке зло в моїй руці?»  (Перша книга Самуїлова  26, 18). Там, у Віфлеємі, зустрів Давида пророк Самуїл, помазавши його на царювання, а згодом, коли Давид офіційно став царем, Віфлеєм шанобливо стали називати  містом Давидовим.

Ці біблійні спогади оживляють у серці християнина його власну спорідненість із тим далеким народом, які є дорогими та рідними для кожної людини. Але й вони є затьмареними перед найвеличнішою Євангельською подією, яка осяяла увесь світ новим світлом, створивши Віфлеєму вічну велич та славу Тайною Боговтілення.

Усе подальше історичне майбуття Віфлеєма проходить через Богоспасенне  значення цієї найвеличнішої події. Невеличке місто стало місцем загальнохристиянської побожності, прикрасилося величавими базиліками та храмами різних християнських віросповідань.

Якщо християнин своїми думками і серцем вертається до тих далеких часів, такої близької та дорогої серцю минувшини, то мимоволі зворушує серце ота простота, у якій знайшли для себе місце Божественні велич та покора. І насправді, оті простота та покора до часу зберігали Святу Тайну Боговтілення від ангельського та людського розуміння.

Тільки «виповнення часу» були беззаперечними свідками того, що наближається велична подія у житті людства: надприродні обставини народження Пресвятої Діви Марії, Її загадкового введення до Єрусалимського храму, народження Івана Хрестителя та багато інших передвіщань про прихід Нового Життя. Усе це красномовно засвідчувало, що на землю має прийти щось нове, небачене й чудесне. Першою дізналася, що скоро «засяє Сонце Правди», з’явиться Жаданий — Пресвята Богородиця, майбутня Мати Спасителя, бо про це Їй благовістив Архангел Гавриїл: «Радій, Благодатная, Господь із Тобою! Ти благословенна між жінками… Дух Святий зійде на Тебе, і Всевишнього сила обгорне Тебе, через те, то Святе, що народиться, буде Син Божий!». (Євангеліє від Луки 1, 28. 35). Ця Блага вістка була прийнята у великій відданості та покорі волі Божій, що сталася в Назареті, де проживала Діва Марія під охороною Йосипа Обручника.

Та ось вийшов наказ від римського імператора Августа, який правив на той час і в Юдеї, провести всенародний перепис населення по всій Римській імперії. Кожен юдей повинен був долучитися до перепису, прибути до свого родового місця народження, щоб зареєструватися. Будучи нащадком Давида, Йосип відбув до Віфлеєма разом із Дівою Марією.

Святе Письмо з великою увагою оповідає нам про Тайну величі Віфлеємської події: «Різдво Ісуса Христа було так: коли Мати Його Марія заручена була з Йосифом, то перш, ніж зійшлися вони, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого. А Йосиф, чоловік Її, душа праведна, не бажаючи ославити Її, хотів тайкома відпустити Її. І коли від подумав це — ось Ангел Господній явився йому уві сні, кажучи: «Йосифе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в Ній — То від Духа Святого. І Вона народить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх  від їхніх гріхів». … І не знав він Її, аж Сина свого Первородженого Вона породила, а він дав Йому ймення Ісус» (Євангеліє від Матвія 1, 18—25).

Неперевершена покора Євангельського оповідання про Тайну Боговтілення вражають у незбагненній величі та значимості загадкової Віфлеємської ночі, вражаючи тим, що ніяка урочиста подія людства не змогла б доступніше виразити зміст тієї події. Саме в доступній простоті Богоспасенних подій земного життя Господа нашого Ісуса Христа. У безпосередній та богобоязливій передачі цих подій євангелистами збережена справжня окраса і їхня велич, бо не заслоняє їх ніщо зовнішнє і стороннє у сутності самих Віфлеємських подій.

Безумовно, що така Богоспасенна подія у світовому масштабі набула великого значення, бо спонукала благочестивий світовий розум і віруючі серця ще з давніх пам’яток показувати подію народження Сина Божого незвичайними обставинами, показуючи, тим самим, що вся тодішня природа, увесь світ відчули цю спасенну подію. Євангельська блага вістка передає нам, що на небі першою провісницею народження Божого Сина стала поява особливої і незвичайно яскравої зірки.

Проживаючи у побожному очікуванні, коли справдяться давні пророцтва, Йосиф Обручник та Діва Марія благочестиво йшли своєю власною земною дорогою, яку їм призначив Сам Господь Бог. Вони були пройняті всіма старозавітними пророцтвами, знали, що Спаситель світу повинен народитися в місті Віфлеємі, на протилежному боці від Назарета тодішньої Палестини. Виконуючи наказ імператора, вони вирушили у важку для породіллі дорогу. У переповненому від прибульців звідусіль для перепису Віфлеєм для них не знайшлося місця, ані в якомусь заїжджому дворі, ані в знайомих. Знайшлося для них тільки пристановище в убогій стаєнці — печері, куди в час негоди заганяли худобу. Отже, у вертепі, чи у хліві знайшла для себе притулок Свята родина.

Там і народила Пресвята Діва Свого Первенця, сповивши Його, поклала в ясла. Тут подана справжня картина Народження Божого Сина — печера з яслами, в них сповита Богоматір’ю Божественна дитина, а обабіч ясел та Пресвятої Діви — Йосиф Обручник. Божі Ангели та прості пастухи вклоняються Новонародженому, принесли також свої дари три царі з Далекого Сходу. Свята Церква так оспівує цю загадкову Віфлеємську подію: «Що принести Тобі, Христе, за те, що Ти з’явився на землі, як людина, для нас? Кожне з тих, що були Тобою створені, складають Тобі подяку: Ангели — пісню, Небо — зірку, царі-волхви — дари, пастухи — здивування, земля — печеру-вертеп, степ — ясла, а ми — Матір Діву. Предвічний Боже, помилуй нас!» (Стихира Різдвяної Вечірні).

Насправді, що дивне й нечуване у світі сталося тієї Віфлеємської ночі: бо раптом тиша і спокій ночі були порушені незвичайно й чудесно. Небо і земля, здавалося, поєдналися перед засліпленими небесним блиском пастухами, коли Ангел Господній звіщає їм: «Не лякайтеся, бо Я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні, в Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину, сповиту, ви знайдете, що в яслах лежатиме». (Євангеліє від Луки 2, 10—12).

Дивною й нечуваною була ознака: Дитя, запеленане, лежить у яслах. Ані елементарного житла, ані колисочки не знайшлося для Того, що створив усю Вселенну. Прихистили Його печера та ясла, вісниками цього невимовного чуда виступають Ангели та прості, убогі пастухи.

Отже, величчю та подихом Богоспасенної Віфлеємської ночі є не зовнішній відблиск земної слави, яка не завжди буває вірною ознакою земних радостей та благополуччя. Для благочестивих людей, які з нетерпінням очікують визволення від гріхів та скорбот, найвищою та незаперечною запорукою земних радостей є те, що їх Визволитель і Спаситель приходить у покорі та бідності, з пелюшок зазнаючи приниження та людських скорбот, що є такими зрозумілими для мільйонів простих пересічних людей. Немов милосердний та люблячий лікар Він наближається до кожного віруючого серця зі Своєю Всезціляючою допомогою ще до початку тієї людської хворобливої агонії гріхів та беззаконь. І чи можна собі якось уявити кращу ознаку Божої любові та милосердя до грішної людини?

Коли Ангел Божий проголосив добру новину про народження на світ Предвічного Немовляти, слава наповнила землю у подяці Богу за те, що на землі запанував довгоочікуваний мир — особливий прояв Божого Милосердя до грішної людини: «Слава на висотах Богу і на землі мир, у людях добра воля!» (Євангеліє від Луки 2, 14).

Після цього небесного вікопомного духовного гімну земля вже не могла поринати до тієї пітьми, у якій перебувала протягом усієї старозавітної історії.

Ангельська хвалебна пісня, що пролунала посеред похмурої і темної ночі, у яку в нічний сон поринув увесь Віфлеєм, ніколи вже не припинить свою чарівну ангельську мелодію. Вранці прокинуться зі сну люди, заметушаться, почують радісну звістку, побачивши та відчувши Благодать Новонародженого, розійдуться в усі куточки, передаючи добру новину Христового пришестя. І засяє зірка Нового життя, бо зійшло у людські серця Сонце правди, з того часу будуть бачити сліпі, чути — глухі, говорити — німі, будуть тішитися струджені та обтяжені, піднімуться блаженні вбогістю, голодні й спраглі правди, лагідні й смиренні серцем, усіх їх обійме Божа любов.

Сходження Бога на грішну землю супроводжувалося покорою та жертовністю, від чого в Божій природі стався незбагненний прояв любові до грішної людини. Як би для Вищого Божества можливим було страждання, позбавлення, то чи не було вже саме народження  Бога на землі певним стражданням, позбавленням?  Апостол Павло також засвідчує, що Син Божий в результаті Боговтілення  применшив Себе, прийнявши вигляд раба, як це подається грецькою мовою — «Себе виснажив».

Згодом, у часи земного проповідництва Ісус Христос неодноразово буде згадувати, яким тяжким для Нього було це применшення Себе або умалення. Тому Він просив у Своїй молитві Отця Небесного: «Прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою,  яку в  Тебе Я мав, поки світ не постав» (Євангеліє від Івана 17, 5).

Із Воскресінням Спасителя, ця слава почала повертатися до Нього. Але й після Вознесіння на небеса та Зішестя на Апостолів Святого Духа Христос не сповна ввійшов до цієї слави. Настане це тільки після другого Христового приходу на землю, коли, за словами Святого Апостола Павла: «Знищиться останній ворог — смерть» (Послання до Коринтян 15, 26). Ось чому Отець Небесний сказав Божому Сину: «Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх до підніжжя ніг Твоїх» (Псалом 109, 1).

І все ж у часи земного проповідництва, при всьому применшенні до подоби раба,  Божество, сила та прослава не полишали Спасителя, котрий творив чудеса  як владою володіючий. Ця сила Божества постійно проявлялася через Його покору та пониження, наскільки дозволяли межі Його людської природи, іноді дивно незбагненної. Подібний прояв цього відбувся в часі Його Преображення, коли Спаситель показав «Славу Свою учням Своїм», а також коли Він, неодноразово проявляв Свою Божественність, читаючи думки сердець Його оточення, пояснюючи події сивої давнини. Чудеса Спасителя супроводжувалися Його Божою Всемогутністю та владою над природою, над вітрами, втихомиренням бурхливого моря, над злими духами, нарешті, над життям та смертю. Згадаймо, хоча би воскресіння чотириденного мерця Лазаря, а епіклезою всього цього є Його триденне Воскресіння з мертвих силою Свого Божества.

Навіть така поєднуюча з людською обмеженістю Божа властивість, як Всюдиприсутність, доконано проявляється у Воскреслому, коли Він одночасно міг перебувати в різних місцях на великих відстанях, проходив крізь зачинені двері.

Все це було тільки відблиском Божественної природи, яка для багатьох була й залишається невидимою й незрозумілою, — так вона «применшила Себе», «виснажилась» у Христі. Таким Спаситель був у ті далекі часи і повіки залишається таким для віруючих від того Віфлеємського Божого подиху — пришестя на світ у тілі, аж до Преславного Воскресіння та Вознесіння на Небеса, з тим же тілом людським, але більш тонким та прославленим.

Ми часто можемо почути міркування, що Безмежний Бог не може стати обмеженою людиною, що нескінчене не може вміститися в кінцевому. Розмірковуючи про подібні речі, забуваємо єдине, що народився у Віфлеємі тільки Син Божий, друга Особа Святої Трійці. Саме Він має найближче відношення до окремої людини та всього світу, бо Він є Творцем Всесвіту та людини. Недаремно євангелист Іван Богослов стверджує: «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». (Євангеліє від Івана 1, 3). Він — те Слово Боже, котрим створено все, що колись, де-небудь відбувалося. Слово, яке було споконвіку, постало воно від Бога Отця, але не через творіння, а через народження. Отже, Син Божий, поставши споконвіку через народження від Бога Отця, є більш відчутний, доступний та зрозумілий для пізнання світові, ніж Бог Отець, бо є «народженим поперед усякого творіння» (Послання до Колосян 1, 15).

Нескінчений та Вседовершений Бог народжується як дитя, в усьому з нами є подібним, окрім гріха. Тут перед нами постає щось спільне між Різдвом Христовим та нашим народженням у купелі Святого Хрещення: «Коли хто не родиться з води й Духа, той не може  ввійти в Царство Боже» (Євангеліє від Івана 3, 5).

Тому одне й інше називається народженням, одне й інше звершує Дух Святий, те й інше є таємничим та незбагненним. Ось чому велич Віфлеємського подиху сягає до очоловічення Божого Сина, бо як діти причетні до тіла і крові своїх батьків, то і Він так само прийняв їх. З того часу всі віруючі є дітьми Божими, всі створені й відроджені Ним через Боговтілення, що є також близькими Творцю й Відкупителю, як діти своїм батькам.

Природно, що Творець безмежно вищий від Свого створіння, і до людини Він завжди був ближчим, аніж до решти світового творіння, бо Він вдихнув у людське тіло безсмертну душу — Свій Образ та Подобу. А що ж тоді відрізняло людину від свого Творця?  Це, в першу чергу, смертне тіло, утворене з плоті та крові. Воно свого часу було для людини такою недосяжною завісою, що багато хто зовсім не бачив духовними очима свого Творця. А хтось міг бачити Його навіть тілесними. І щоб знищити оцю завісу, що закривала Бога від людини, Творець стає спільником людського тіла і крові. А щоб хоч трішки уявити велич і надзвичайність Боговтілення і Різдва Божої дитини потрібно пам’ятати, що Бог — це Наддуховна Істота. Всі Його властивості — Всюдиприсутність, Нескінченість, Невимірність, Всемогутність. Тому Боговтілення є дещо прийнятим до того, щоб одягти в тіло наші думки та слова.

Пославши на землю в тілі Свого Єдинородного Сина, Отець Небесний посилає в серця людей і Духа Святого, бо на Спасителеві спочив Дух Святий — третя Особа Пресвятої Трійці. Про це говорить нам Сам Христос: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим» (Євангеліє від Луки 4, 18).

Тисячами років до пришестя Христового на грішну землю творіння не сміло називати Бога своїм Отцем, підневільно жахаючись перед караючою правицею Бога. І тому початок — Віфлеєм. Христос навчив називати Бога своїм рідним Отцем. І не тільки називати навчив, але й дав почути розкріпачення від гніву, визволення, гноблення, стихій світу земного.

Ось чому небесні ангели тоді оспівували подію у Віфлеємі. Перші вісники — Ангели Божі — сповіщають про незбагненну подію простим пастухам, а Небесні хори, що з’явилися з Ангелами, славословили Бога: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля» (Євангеліє від Луки 2, 14).

До цього дивного Ангельського хору приєднуються й наші віруючі й немічні серця та сповідуючі Христовий прихід вуста. І насправді, по всіх наших християнських церквах, у домівках та помешканнях — особливо у часі Різдвяних свят — ми підносимося до Ангельського служіння, стаємо вищими від себе самих, вартіснішими від усього земного, відклавши земні турботи, а наші благочестиві колядки є продовженням тієї вдячної похвали Богові, яку розпочали в часі Різдвяного подиху народженням Спасителя Ангели Божі у благословенному місті Давидовому — Віфлеємі.