Слава  Ісусу  Христу!

«Ідіть  за  Мною, – Я  зроблю  вас  ловцями  людей» (Мт. 4, 19).

Сьогодні, дорогі  браття  і  сестри, Недільна  Євангельська  Вістка  сповіщає  нам про  покликання  Спасителем  до  Апостольського  служіння  перших  чотирьох  учнів: та братів  Петра  і Андрія,  та  інших  двох  братів –  Якова  й  Івана.

З  того  часу  Господь, покликавши  решту  Своїх  учнів,  розпочав  місійну подорож  землями  благословенної  Палестини,  проповідуючи  Нове Євангельське  Вчення;  зцілюючи  хворих  і  недужих,  воскрешаючи  померлих.

Покликання  Боже вперше  пролунало  до  прародичів  Адама  і  Єви в  Раю і полягало  воно в тому,  щоб  людина  дотримувалася  Божих  Заповідей: «Від  усякого  дерева  в  саду  ти  будеш  їсти,  а  ось  дерево  пізнання  добра  і  зла,  не  їж  від нього,  бо  в  день,  коли  ти  споживеш  від  нього,  смертю  помреш»  (Бут.2, 17).  Через  цю  заповідь  Господь  закликав  людину  до  Богопізнання,  Богоспілкування  і  духовної  досконалості.

І  відтоді,  як  згрішили  перші  люди, спотворивши  в  собі  світлі  обриси  Божого  Образу,  Богопізнання  в них,  як  Божих  переступників  та  в  майбутніх  поколіннях  людей, які  народжувалися  від  них  та їхніх  потомків,  стало  поступово  згасати  та  викривлятися  гріховним  життям.  З  часом  люди  стали  навіть  забувати  про  Бога,  а  якщо  в  деяких  народів  ще  зберігалась  уява  про  Бога,  то  вона,  на  жаль,  проявлялася  лише у  грубому  та  химерному ідолопоклонстві  й політеїзмі.  Як  скаже  потім  Святий  Апостол  Павло: «Люди  славу  нетлінного  Бога  змінили  на  подобу  образу  тлінної  людини, і  птахів,  і  чотириногих,  і  гадів…Вони  Божу  правду  замінили  на  неправду,  і  честь  віддавали,  і  служили  творінню  більш,  як  Творцеві» (Рим. 1, 23. 25).

Навіть  Боговибраний  ізраїльський  народ,  у  якого  ще  жевріло  правдиве  Богопізнання  та  Богошанування,  почав  поступово  гріховодити  й  схилятися  до  поганства.  Багато  засобів  до  навернення  уживав  Господь,  щоб  вернути  заблудних  людей  до  істинного  Богопізнання.  Бог  кликав  людину  посередністю  морально – природних  законів,  які  були  викарбовані,  за  словами  Святого  Письма,  на  людських  серцях,  Він  показував  грішним  людям  Свої  дивні  Справи,  і  мов  устами  Своїми,  переконував  їх  у  Своєму  споконвічному  Бутті.  Потім  Творець  посилає  на  землю  Своїх  Праведників,  щоб  ті  проповідували  посеред  гріха  Божу  Правду,  закликаючи  через  вибранців  до  істинного  Богопізнання.  Такими  були: праведний  Єнох  до  всесвітнього  потопу,  під  час  потопу  праведний  Ной,  після  потопу  вірний  Богові  Авраам,  а  потім  безмірна  когорта  старозавітних  пророків.  Але  люди  не приходили  до  пізнання  Істини.  Єноха  знехтували,  Ноя  висміяли,  Аврааму  не  повірили,  а  пророків  жорстоко  і  безжалісно  побивали  камінням.  І  що  ж  тоді  робить  людинолюбний  Господь?  Він  посилає  Сина  Свого  Єдинородного,  щоб  навернути  людей  до  «Божої  Істини».  Син  Божий,  Господь  наш  Ісус  Христос,  покликав  дванадцять  найближчих  учнів і  починає  проповідувати  Євангельське  Вчення, Істинне  Богошанування,  Світло  Якого  проникло в  усі  кінці  всесвіту, всі  народи  покликав  до  Святої  Церкви  Христової.

Боже  покликання  «Ідіть  за  Мною»  і  сьогодні  лунає  у  наших  християнських  храмах,  цим  покликом  Господь  кличе  нас,  вірних,  уже  просвітлених  Його  Святими  Тайнами,  пізнанням  Його  Істини  від  гріховного  стану  до  духовної  досконалості  і  вічного  блаженства.  «Прийдіть  до  Мене  всі  струджені  та  обтяжені – і  Я  заспокою  вас» (Мт. 11, 28), – кличе  людину  Господь.  Він  закликає  нас  через  особливі  милості,  кличе  жорстокими  потрясіннями  долі  через  хвороби,  скорботами  та  іншими  життєвими  перипетіями.  «Ось  Я  стою під  дверима, – говорить  Господь, – та  стукаю:  коли  хто  почує  Мого  Голосу  і  двері  відчинить,  Я  до  нього  ввійду і  буду  вечеряти  з  ним,  а  Він

зо  мною» (Одкр. 3, 20).

А  якою  дорогою  веде  нас  Господь  до  Свого  Царства  Небесного?  Ймовірно, тісною  та  скорботною!  «Увіходьте  тісними  ворітьми,  бо  просторі  ворота  й  широка  дорога,  що  веде  до  погибелі, – і  нею  багато  хто  ходить, – говорить  Господь,- бо  тісні  ті  ворота,  і  вузька  та  дорога,  що  веде  до  життя, –  і  мало  таких,  що  знаходять її»  (Мт. 7, 13 – 14).  Сам  Спаситель  і  Його  Святе  Євангеліє – це  Правдива  Дорога,  якою  ми  повинні  крокувати  до  спасіння.  Йти  за  Христом – значить  жити,  творити,  завжди  мати  за  взірець  життя Христове.  На  Тайній  Вечері  Спаситель  наказав  Своїм  учням: «Бо  Я  вам  дав  приклад,  щоб  і  ви  те  чинили,  як  Я  вам  учинив» (Ів. 13, 15).   «Христос  постраждав  за  нас,- говорить  Святий  Апостол  Петро, – і  залишив  нам  приклад,  щоб  пішли  ми  слідами  Його» (1 Пет. 2, 21).

Спаситель  був  лагідним  та  покірним,  Він  тому  і  нас  навчає: «…навчіться  від  Мене,  бо  Я  тихий  і  серцем  покірний – і  знайдете  спокій  душам  своїм.  Бо  ж  ярмо  Моє  добре,  а  тягар  Мій  легкий!» (Мт. 11, 29-30).  Христос  був  довготерпеливим.  Він  заборонив  Своїм  учням  знищити  зведеним  з  неба  вогнем  тих,  які  не  прийняли  Його: «Ви  не  знаєте,  якого  ви  духу, бо  Син  Людський  прийшов  не  губити  душі  людські,  а  спасати!» (Лк. 9, 55-56).  Він  нас  навчає  не  противитися  злу,  любити  всіх,  добро  творити  знедоленим, прощати  та  молитися  за  ворогів  своїх.  Сам  проходив  вузькою  та  тернистою  дорогою  й  тому  навчає  нас: «Коли  хто  хоче  йти  вслід  за  Мною, – хай  зречеться  самого  себе,  і  хай  візьме  свого  хреста,  та  іде  вслід  за  Мною» (Мт. 16, 24).

І  чи  може  бути щось  важливішимвід  того,  як  розіп’ятися  Христу?  Хіба  це  не  тісна та  не  скорботна  дорога  для  честолюбивої  людини – перед  нижчим  примиритися,  або  гордому – з  бідним  порівнятися,  або  величній  уподібнитися  немічним  дітям,  щоб  за  словами  Христовими  – увійти  до  Божого  Царства.  Чи  не  буде  тісною  дорога  для  грошолюбця,  щоб  багатьма  роками  зібране  багатство  роздати  біднякам?  І  чи  не  правдиво  буде  сказати  про  сучасних  грошолюбів – мільйонерів,  якби Бог дав  їм вибрати,  скоріше  вони  би  погодилися  страждати  різними  хворобами,  ніж  позбутися  свого  багатства,  скоріше  дали  би  собі  око  вирвати,  ніж  на  порожні  сховища  дивитися,  скоріше  позбавляться  життя,  аніж  свого  багатства. Ось  у  якій  ціні  в  грошолюбів  сучасності  багатство  та  земна  слава,  бо  вони  все  це  оцінюють  дорожчим  за  себе  самих, за власне  життя.  «Поправді,  як  важко  тим,  хто  має  багатство,  увійти  в  Царство  Боже.  Верблюдові  легше  пройти крізь  голкове  вушко,  ніж  багатому в  Боже  Царство  увійти!» (Мк. 10, 23).

Тісноту  дороги  Христової  показує  нам  зразок  подвигу  самовідданості,  коли  людина  повинна  відректися  від  своєї  волі  та  власних  бажань, а  підкорити  свою  волю  Божому  послуху.  Щоб,  нарешті,  бути  терпеливим,  приборкувати  свої  пристрасті  та  бути  готовим,  щоб  з  Апостолом  Павлом  сказати: «Живу  вже  не  я, а  живе  в  мені  Христос» ( Гал. 2, 20).

Багато  хто,  почувши  про  тісну  дорогу  та  самопожертву,  нерідко  вагаються,  чи  не  продовжувати  йти  далі  широкою  дорогою,  наповненою  насолодами,  розкошами,  та  свободою  гріховних  пристрастей. «Буває,  дорога  людині  здається  простою, – говорить  премудрий  Соломон, – та  кінець її – стежка  до  смерті» (Притч. Сол. 14, 12).  А  господар  цього  широкого  шляху,  князь  цього  світу – диявол.  Він  також  кличе  на  свою  дорогу,  заманює, силує,  штовхає, показуючи  принади  цього  світу,  як  пропонував  колись  Христу під  час Його  сорокаденного  посту  в  юдейській  пустелі.

Отже,  перед  нами  постають  дві  різні  дороги:  перша  веде  до  життя  вічного,  друга – до  вічної  погибелі. Хоч  ми  про  все  це  знаємо  та  всією  душею  хочемо  притулку Божого  Милосердя,  однак  строгість  і  тіснота  першої  дороги  лякає  нас,  а  іноді відстрашує;  навпаки,  тремтимо  перед  прірвою  вічної  погибелі,  але  широка  та  рівна  дорога  веселить  та  приваблює  нас  і  притягує  до  себе. І  ми  часто,  проходячи  всупереч  власному  сумлінню,  ступаємо  на  цю  жахливу  дорогу.

Будьмо  стриманими,  дорогі,  від  усіляких  злих  починань,  бо  хоч  і  трудна  Христова  дорога,  але  спокій  Царства  Його  незрівнянно  більший,  солодощі  джерела  життя  вічного  перевершують  усю  тісноту  скорботної  дороги;  перевершує  всілякі  страждання  життя  майбутнього  віку.  Там  радість  невпинна  і  нескінчена,  блаженства  жодним  розумом  незбагнені.  Святий  Апостол  Павло,  заглянувши  в  чудове  місто,  побачив  у  ньому  те: «Чого  око  не  бачило  й  вухо  не  чуло,  і  що  на  серце  людині  не  впало, те  Бог  приготував  тим,  хто  любить  Його!» (1 Кор. 2, 9).

І  хто  ж  допоможе  нам,  немічним,  пройти  до  Бога  цю  спасенну дорогу,  як  не  Сам  Христос,  і  хай  буде  його  Божий  супровід,  а  наші  людські  старання,  рішимість  йти  за  Божим  покликом: «Ідіть  за  Мною!».  Амінь.

Ваш  у  Христі  отець  Іван,  парох

20 червня  

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор

 м.  Ужгород