Слава  Ісусу  Христу!

Сьогоднішня  Євангельська  розповідь,  возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри,  говорить  нам  про  саму  суть  гріха  в  людині,  про  безжалісну  руйнівну  силу  гріха,  та  про  прощення,  яке  свого  часу  Господь  посилає  людині.

В  одного  багатого  чоловіка, – як  говорить  нам  Слово  Боже, – були  два  сини.  Молодший  з  них,  наперекір  бажанню  батька  зажадав  раптово  отримати  частку  батьківськго  статку,  щоб  отримавши,  відійти  десь  далеко,  від  батьківських  очей,  полишити  назавжди  обжиту  батьківську  домівку,  яка,  як  сину  свого  батька  йому  частково  належала,  йому  наскучило  постійно  знаходитися  під  опікою  люблячого  батька.  Тому  що  роки  невпинно  проходять,  а  буйна  молодість  залишиться  десь  там  у  минувшині,  а  йому  біля  батька  ніколи  достатньо  повеселитися,  пожити  в  повні  сили,  погуляти  як  тільки  велить  молода  душа.  А  батько  буде  завжди  на  заваді,  він  не  допустить  безжалісно  розтринькувати  нажите  роками  ним  багатство.  Ти,  батьку,  помри  для  мене,  в  моїй  синівській  душі  ти  більше  не  живеш,  а  я  хочу  сповна  житии,  хочу  повеселитися  досхочу!

Батько,  в  свою  чергу,  мав  повне  право  затримати  біля  себе  нерозумного  сина,  але  не  зробив  цього,  тому  що  очікував  любові,  порозуміння,  поваги  від  свого  сина,  не  хотів  пригнічувати  його  волю.  Ми  тілько  можемо  собі  уявити,  яким  тяжким  було  горе  батька,  коли  син  так  безжалісно  полишав  батьківську  домівку,  а  могло  статися,  що  і  назавжди.  Скільки  тривожних  днів  та  безсонних  ночей  випало  на  долю  батька,  коли  його  син  перебував  десь  там  далеко.

Швидкоплинно  минав  час  у  безтурботних  веселощах  та  розпусті  юнака.  Блудний  син  проживав  розгульно,  розтринькуючи  увесь  батьківський  спадок,  поринувши  в  море  страстей  та  пороків.  В  країні,  де  перебував  блудний  син,  трапився  голод  і,  не  маючи  жодних  засобів  для  проживання,  він  скоро  забуває  про  своє  знатне  походження,  про  колись  розкішне  проживання  біля  своїх  батьків,  він  вимушений  був  там,  в  далеких  краях,  найнятися  випасати  свиней,  щоб  не  загинути  від  голоду.  І  радий  був  навіть  споживати  їжу,  яку  їли  свині,  але  й  такої  їжі  він  був  полишений,  це  в  той  час,  коли  в  домівці  його  батька  всі  були  ситими,  не  відчуваючи  ніяких  нестатків.

Нарешті  настав  той  час,  коли  блудний  син  прийшов  до  себе  в  результаті  тяжких  страждань,  знедоленості,  злиднів,  самотності,  зради  друзів,  з  великим  болеем  в  серці  згадав  про  забезпечену  батьківську  домівку,  любов  та  ласку  рідної  матері  до  нього,  батьківське  піклування,  вирішив  просити  прощення,  люблячі  батьки  все  зрозуміють  та  простять.

А  батько,  в  свою  чергу,  вже  встиг  постаріти,  кожного  дня  виходив  із  своєї  домівки,  блукаючи  по  дорозі,  в  дивляючися  в  ту  загадкову  далечінь    у  випадково  подорожуючих,  в  надії,  що  може  бути  в  комусь  він  пізнає  свого  блудного  сина,  а  невірного  сина  він  так  і  не  знаходив.  Зранку  він  у  надії  виходив  на  дорогу,  а  вечорами,  розчавленим  та  безнадійним  повертався  до  свого  обійстя.  Одного  дня  від  здалеку  пізнає  дорогу  його  серцю  постать –  свого  рідного  сина – обірваного,  в  лохміттях  батько  впізнав  його.  Так,  це  була  плоть  від  його  плоті,  бо  затріпотіло  батьківське  серце,  миттєво  запалився  батьківський  жаль,  співстраждання  та  всепрощення   до  свого  сина.  Батько  в  неперевершеній  любові  кидається  назустріч  свому  сину,  падає  перед  ним,  обнімає  та  цілує  його,  виправдовувань  тут  ніяких  не  потрібно.

І  чи  так,  дорогі,  ми  зустрічаємо  один  одного,  коли  побачимо,  що  десь  там  здалеку,  з  країни  гріха,  куди  у  якиїсь  момент  нашого  земного  життя  безжалісно  несе  гріх,  із  тої  страшної  країни  повертається  наш  блудний  брат,  знайомий,  приятель,  рідний.  І  чи  так  ми  його  зустрічаємо?

Перш  за  все,  чи  часто  наша  любов  та  повага  залишаються  такими  непохитними,  що  ми,  покидаючи  поріг  нашої  загальної  рідної  домівки,  яка  показує  нам,  що  ми  разом  утворюємо  Дім  Божий,  в  надії  споглядаємо,  що  наш  брат  повернеться.  І  якщо  помітимо,  що  десь  там  далеко  наближається  до  нас  знайома  людина,  обдерта,  ранена  та  покалічена  життєвим  тягарем,  яка  була  для  нас  колись  такою  близькою,  рідною,  а  тепер  через  гріх  стала  такою  далекою  та  чужою –  часто  буває  і,  чи  серце  наше  виявить  десь  там  в  глибині  клаптик  жалю  та  милосердя,  любові  та  всепрощення?      Чи  будемо  ми  першими  поспішати  назустріч,  не  очікуючи  жодного  слова  виправдань,  жалю  за  скоєне,  чи  обіймемо,  приласкаємо,  потішимо  в  тому,  що  наш  брат  свого  часу  виявився  невірним  любові,  зрадником  дружби.

Дуже  часто  ми  ведемо  себе  немов  старший  син,  який  завжди  знаходився  біля  свого  батька,  нічим  перед  ним  не  провинився  і,  коли  він  повертається  з  поля,  з  праці,  чує  що  в  батьківській  оселі  відбувається  радісна  подія,  почувши  від  прислуги,  що  батько  робить  гостину  на  честь   повернення  блудного,  меншого  сина,  не  хоче  навіть  заходити  в  домівку.  Хоч  як  батько  не  просив  його,  що  брат  у  нього  знайшовся  і,  як  їм  не  радіти?   А  цей  син  своєму  батькові  говорить  дивні  слова,  що  за  всі  роки  праці  в  батька  рідного,  старшого  чина,  батько  не  нагородив  його,  як  платного  працівника,  не  заколов  йому  ніколи  і  ягняти,  щоб  інколи  з  друзями  повеселитися,  бо  він,  по  суті,  ніколи  і  не  був  сином  для  свого  батька,  був  тільки  вірним  працівником,  бо  не  вічно  житии  батькові,  він  ось  ось  помре,  потім  до  моїх  рук  все  це  майно  відійде,  а  діти  мої  будуть  для  мене  такими  ж  працівниками,  як  я  у  свого  батька.  Старший  брат  бачить  в  молодшому  тільки  грішного  сина  свого  батька,  якого  за  рідного  брата  так  і  не  зміг  прийняти,  хоча  батько  йому  й  нагадував,  якщо  менший  є  для  нього  сином,  то  для  старшого  він  є  рідним  братом.

І  тут  знову  наше  життя,  часто  в  нашому  житті  буває,  коли  ми  приймаємо  грішну  людину,  яка  згрішила  не  протии  нас,  а  взагалі,  гріховно  поступила,  чи  пригорнимо  мов  свого  рідного  брата?   Ми  часто  звикли  гордівливо  викрикувати –  твій  син,  брат,  гордовито  відкидаючи  та  зневажаючи.  Бо  не  хочемо  визнавати  що  він  є  нашим  братом,  що  він  нам  рідний,  він  дорогий  батькові,  а  значить,  він  повинен  бути  і  мені  безмірно  дорогим.  Але  ні,  ми  часто  вподібнюємося  старшому  сину,  який  вважав  себе  справедливим,  тому  що  був  хорошим  працівником,  хоч  залишався  дуже  далеким  для  свого  батька.

Люблячий  батько  не  дозволяє  блудному  синові  найнятися  в  робітники,  про  що  той  мріяв,  перебуваючи  десь  там  в  далеких  краях,  бо  в  працівники  він  сина  не  може  взяти,  він  тільки  може  прийняти  його  як  вірного,  розкаяного  сина.  Батько  наказує  слугам  принести  перший,  кращий  одяг,  який  носив  молодший  син  ще  до  того,  допоки  не  став  чужим  у  цьому  будинку,  до  того,  як  скинув  із  себе  батьківський  одяг,  щоб  нарядитися  по – іншому,  по – чужоземному.  І  коли  він  одягнув  замість  лахміття  новий,  батьківський  одяг,  який  був  якраз  по – ньому,  прикрасивши  його  тіло,  батько  звелів  надіти  на  його  палець  перстень,  той  перстень,  яким  людина  в  давні  часи,  коли  люди  не  знали  письма,  засвідчував  головування  в  родині,  хто  володів  цим  перстнем,  мав  владу  над  людиною.

І  чому  батько  так  поступив?   Тому,  що  син  переборовши  страх,  сором,  щоб  повернутися,  він  вірив  і  надіявся,  що  син  колись  повернеться  додому.  До  нас  приходить  колись   рідна  серцю  людина,  вона  нас  свого  часу  зневажала,  кривдила  наших  близьких,  ця  людина  повертається  до  нас,  чи  зможемо  ми  їй  віддати  те,  що  колись  їй  належало?   Чи  готові  ми  дати  їй  на  руку  перстень,  щоб  засвідчити    в  кінці  наших  діянь,  наших  намірів – наш  підпис?   Ні!  Ніколи!  А тому  наше  примирення  є  недійсним,  бо  людині  буває  дуже  важко  йти  до  примирення,  тому  що  відчуваємо,  люблячого  батька  там  не  зустрінемо,  а  зустрінемо  одне  лицемірство,  приниження,  висміювання  в  тому,  що  почуємо  страшні  слова: «Ти  мені  не  брат,  ти  мені  не  рідний».

Подумаймо,  дорогі,  про  наше  християнське  прощення,  тому  що  скоро  прийде  Великий  піст  і,  щоб  він  не  застав  нас  зненацька,  що  не  вміємо  ми  прощати,  щоб  наше  невміння  не  повернулося  протии  нас,  а  не  на  тих,  кого  ми  не  хочемо  приймати  і,  кого,  за  їх  власне  покаяння,  за  страждання  та  сльози,  за  душевний  неспокій,  вже  простив,  прийняв  до  Себе   Всемогутній  та  Милосердний  Господь  Бог.   Амінь.

Ваш  у  Христі  о. Іван,  парох