Слава  Ісусу  Христу!

Євангельська  притча  чи,  реальна  розповідь  із  життя  Господа  нашого  Ісуса  Христа,  возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри,  відкривають  перед  нашими  духовними  очима  не  тільки  сиву  минувшину,  але  й  показують  перед  нами  сучасне,  власне  земне  життя.

Колись,  в  пору  земного  проповідництва  Спасителя  біля  воріт  міста  Єрихону,  із  року  в  рік,  в  придорожній  пилюці  сиділа  сліпа  людина  на  ім’я  Вартимей.  Він  упродовж  багатьох  років  важких  і  тілесних  страждань  все  зробив,  щоб  бути  видячим,  всюди  він  звертався,  і  залишався  сліпим.  Залишилося  йому,  наостанок,  змиритися  із  своєю  важкою  недугою  та  щоденно  виходити  на  вулицю,  в  очікуванні  від  випадково  подорожуючих  та  милосердних  людей  подачок  милостині,  щоб  хоч  трішки  вгамувати  спрагу  власного  тілесного  голоду.

Ця  людина  знала,  що  є  сліпою,  і  ми  також  часом  буваємо  тяжко  сліпими,  не  помічаючи  цієї  важкої  недуги.  Він  знав  про  свою  сліпоту  й  тому,  що  всі  навкруг  могли  засвідчити  про  його  тілесну  недугу,  могли  йому  описати  всю  красу  видимої  земної  природи,  вінцем  якої  є  людина.  Але  спрага  зовсім  іншого  виміру  томила  його,  відчай  від  того,  що  принади  видимого  світу,  які  доступні  всім  здоровим  людям,    для  нього  не  можуть  стати  реальністю,  бо  все  це  є  недосяжні   для  нього  мрії.   Інколи  подібне  буває  також  з  нами,  якщо  порівняємо  себе  із  такими  ж  самими  людьми,  якими  є  ми  самі, які  просвітліли  за  різних  обставин,    власною  душею,  прозріли  серцем,  розумом – тоді  можна  зрозуміти,  як  багато  чого  ми  не  бачимо  духовними  очима.

А  головна  наша  біда  в  тому,  що  ми  відчуваємо  мов  наш  стан  нормальний,  зовсім  здоровий,  а  ми  настільки  буваємо  засліпленими,  що  нікого  не  бачимо,  нікому  не  співчуваємо.  Сліпими  ми  є  ще  в  тому  сенсі,  що  Бог  є  завжди  явним  посеред  нас;  в  Церкві,  дома,  під  час  будь – якої  роботи,  в  дорозі – всюди  присутній  Господь,  а  ми  живемо,  немов  би  Його  ніколи  не  існувало.  Він  завжди  поряд  з  нами,  Ним  ми  рухаємося,  живемо – не  віддаючи  собі  певного  звіту  в  цьому,  приписуємо  собі  різносторонність  життя,  сили  та  енергію  молодості,  розум,  дарування  безмірними  талантами,  життєві  успіхи –  однак,  завжди  проходимо  повз  Нього,  Подателя  всіх  благ.  Ми  зовсім  засліплені  в  цьому  відношенні,  і  посеред  нас  Бог,  а  ми  наповнюємось  гнилими  думками,  переживаємо  беззмістовні  речі,  часто  ведемо  між  собою  гріховні  бесіди.  А  непомічений  Бог  стоїть  осторонь,  наче  жебрак,  стоїть  біля  дверей  нашого  зачерствілого  серця,  і  чи  помітить  Його,  чи  подивиться  на  Нього  хто – небуть,  і  чи  зверне  на  Нього  хтось  свою  зарозумілу  увагу,  чи,  на кінець,  відчує  хто  Його  Божу  присутність?   А  на  відміну  від  нас,  Євангельський  сліпець  Вартимей  непомітно  для  всіх  відчув  Божу  присутність.  До  того  часу  багато  натовпів  людей  проходили  повз  цього  страдаючого  чоловіка,  багато  з  них,  ймовірно,  кидали  йому  милосердні  подаяння,  співчуваючи  йому  у  його  нещасті  тілесної  недуги,  але  сліпець  так  і  залишався  сліпим.

А  того  дня  до  нього  наближався  особливий  натовп,  тому  що  в  ньому  знаходилася  особлива,  благодатна  сила  і,  серцевиною  цієї  благодатної  сили   було  «Світло,  що  прийшло  в  світ,  щоб  кожен,  хто  вірує  в  Нього,  у  темряві  не  залишився».  Сліпий  Вартимей  відчував,  що  до  нього  наближається  Господь  і,  своїми  духовними  очима  він  бачить  благодатну  Божу  силу,  що  сходить  з  Христової  Постаті  і,  з  усіх  сил  волає  до  Бога  про  спасіння.  І  Бог  відчуває,  задивляється  на  його  людський  стогін,  помічає  страдаюче  серце,  яке  наповнилося  глибокою  вірою  у  Боже  Милосердя.  Хоч  біля  сліпця  й  знаходилися  такі  люди,  що  заставляли  його  замовкнути,  не  турбувати  Вчителя,  невже  варто  звертатися  до  Бога  із  якоюсь  там  потребою  тілесної  сліпоти,  просити  про  щось  земне,  коли  Спаситель  проповідує  Вічність,  радощі  непереходящого  життя  в  небі,  так  чітко  відкриває  Тайни  Божого  Царства!

У  більшості,  багато  з  нас,  на  протязі  земного  життя  ми  так  само  сидимо  в  цій  придорожній  пилюці  біля  єрихонських  воріт,  уявляючи  собі,  що  все  і  всіх  бачимо.  Мимо  нас  проходить  Христос,  а  ми  свого  загорділого  голосу  не  піднесемо,  не  зойкнемо  про  допомогу,  бо  немаємо  в  цьому  потреби,  щоб  і  нам  забороняли  кликати  Бога: «Замовкни,  не  турбуй  Господа –  що  тобі  від  Нього  потрібно?»   … а  що  Він  мені  може  дати?   Я  видячий,  живий,  здоровий,  всім  земним,  тичасовим  забезпечений…!

А  в  дійсності –  ми  сліпі,  черстві,  змертвілі…    Бо  тільки  від  Нього  може  бути  для  нас  прозріння  та  життя  і,  сліпота  наша  не  тілесна,  а  душевна.  Ми  бачимо  духовний  світ  немов – би  через  затемнене,  пофарбоване  скло –  так  неясно  і  нескладно.   І  з  подібного  непрозріння  ми  повинні  молити  Бога,  просити  Його,  як  просив  у  своїх  мольбах  сліпий  Вартимей.    І,  накінець,  почув  від  Господа  таке  Вседержавне,  цілительне  Слово,  яке  би  кожен  з  нас  хотів  свого  часу  почути: «Стань  зрячим,  віра  твоя  спасла  тебе».

Всі  ми,  дорогі,  що  йдемо  земною  життєвою  дорогою  до  Бога,  в  страшній  нічній  темряві  і,  так  часто  блукаємо  власною  дорогою  життя,  будемо  пам’ятати,  що  ми  є  всі  діти  нашого  Бога,  за  всіх  нас  Він  претерпів  Голгофські  хресні  муки,  за  кожного  з  нас  Він  пролив  Свою  Дорогоцінну  Кров.  Погляньмо  ще  раз  на  це,  уважніше  придивімося,  допоки  ще  є  можливість  прозріти  й  побачити,  яким  дорогоцінним  є  наше  життя,  наповнене  такою  цілительною  Божою  силою,  яким  близьким  є  біля  нас  Бог,  як  прекрасно  сяє  Його  Божа  Любов  на  обличчі  кожного  з  нас.  Отож,  відімкнемо  двері  наших  зачерствілих  сердець,  тоді  й  відкриються  наші  духовні  очі,   душа  наша  стане  такою  багатою,  мов  оброблена  земля  перед  посівами.   Нам  дано  дуже  багато,  а  як  мало   з  цього  ми  беремо.

Дай  нам,  Милосердний  Господи,  мужності  бути  справедливими,  дай  нам  такої  віри –  щоб  нам  прозріти  і,  більше    ніколи  нашим  очам  не  закриватися,  не  засліплюватися  ні  перед  чим!  Амінь.

Ваш  у  Христі  о. Іван,  парох