Слава  Ісусу  Христу!

Возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри!    Коли  Боговибраний  єврейський   народ  повернувся  до  Обітованних  Земель  з  Вавілонського  полону,      за    536  років  до  Різдва  Христового,  вони  відразу  взялися  до  побудови  нового  храму  в  Єрусалимі,   замість  зруйнованого  Соломонового.  Вони  сумували,  що  новий  храм  не  буде  таким  величним,  як  перший.  Пророки  втішали  євреїв  в  їньому  смутку  за  колишню  славу  зруйнованого  храму,  вони  своїми  пророчими  голосами  сповіщали,  що  слава  нового  храму  буде  незрівняно  вищою,  могутнішою,  бо  до  нього  прийде  «Ангел  Заповіту».

І  ось,  настав  час,  приходить  до  нового  храму,  що  з  великим  смутком  та  розчаруваннями  колись  починав   будуватися,  очікуваний  усіма – Господь    прийшов  на  грішну  землю  спасти  рід  людський  й  утвердити  в  серцях  людей  мир  та  добру  волю.  А  як  Він  приходить?   Його  сорокаденною  дитиною  сьогоднішнього  дня  приносить  на  Своїх  руках,  до  тих  часів  для  грішного  світу  непомітна,  але  вища  за  всі  ангельські  чини – Діва  Марія,  у  супроводі  старця  Йосифа.  Вони  приходять  до  Єрусалимського  храму  щоб  справити  законний  обряд  відносно  породіллі – Матері  Новонародженого  і  принести  певні  дари.

Творця  Вселенної,  що  прийшов  у  добровільному  приниженні,  зустрічають  у  храмі  вибранці  Божі:  праведний  Симеон  Богоприїмець  та  пророчиця  Анна.   Святе  Письмо  мало  нам  розповідає  про  старця  Симеона,  але  в  цих  мізерних  словах  сказано  дуже  багато: «Він  був  людиною  праведною  й  побожною,  що  сподівався  потіхи  Ізраілевої.  І  від  Духа  Святого  йому  було  сповіщено,  що  смерті  він  не  бачитиме,  допоки  не  побачить  Христа  Господнього».

В  очікуванні  цієї  Божої  Обітниці,  Симеон  пройшов  довгу  життєву  дорогу,  проживши  більше  триста  років,  поступового  і  ревного  вдосконалення  в  благочесті.  Віра  і  надія  в  Месію – Сина  Діви,  що  невдовзі  повинен  був  прийти  на  цей  світ,  теплим  промінням  зігрівала  його  серце,  підтримуючи  його  старечі  сили.  Кожного  ранку  серце  в  нього  запитувало,  чи  не  сьогодні  прийде  довгоочікувана  радість?   І,  щовечора  потішав  себе  надією,  що  завтрашнього  дня  неодмінно  побачить  Спасителя.   Минали  дні,  проходили  роки,  згасали  його  власні  сили,  а  Божа  Обітниця  так  і  не  збувалася.

Одного  дня,  Симеон  наповнений  Благодаттю  Святого  Духа,  прийшов  до  храму.  А  коли  Мати  принесла  Немовля – Ісуса,  тоді  Симеон  взяв  на  руки  Того,  задля  Кого  жив,  у  Кого  вірив,  Кого  любив  всім  своїм  серцем  і  всією  своєю  душею.  Пригортаючи  до  своїх  старечих  грудей  Богонемовля  Ісуса,  Симеон  із  глибини  свого  серця  виливає  чудесну  пісню,  яка  є  дуже  близькою  кожному  віруючому  серцю: «Нині  відпускаєш  раба  Твоєго,  Владико,  за  словом  Твоїм,  з  миром…».  Сповнений  радістю  та  мирним  спокоєм,  старець  відходить  з  цього  світу  в  безмежну  вічність.  Наче  досі  він  був  у  вигнанні,  а  зараз  поспішає  до  рідної  домівки;  неначе  був  у  в’язниці,  а  тепер  з  неї  звільняється.  В  такому  спокої  може  відходити  з  життя  тільки  така  людина,  яка  чесно  виконала  свій  людський  обов’язок.

Сьогодні  в  Єрусалимському  храмі  зустрічаються  два  життя;  одне  тільки – но  розпочинається,  а  друге  відходить  до  вічності.   А  між  ними  дуже  довгий  проміжок  часу,  нами  він  сприймається  немов  одна  коротка  мить,  яка  відійшла  в  далеку  вічність.

Так  поспішає  й  наше  земне  життя  і,  горе  тій  людині,  яка  не  усвідомлює  цього  скороплинного  бігу,  яка  марнує  земне  життя  земними  забавами,  не  дорожить  часом,  який  відвів  їй  Господь  на  життєву  подорож.   Обов’зок  кожного  християнина – оглядатися  на  прожите  життя,  на  прожитий  день,  годину,  розмірковуючи  над  тим,  що  змогла  придбати  для  спасіння  власної  душі  в  житті  вічному.   Кожен  з  нас  щохвилини  наближається  до  неминучого  переходу  з  життя  земного – до  загробного.  Про  цю  правду  ми  всі  повинні  пам’ятати – і  ті,  хто  тільки – но  всупив  на  життєвий  шлях,  і  ті,  хто  давно  знаходиться  на  життєвій  дорозі,  бо  кордони  нашої  життєвої  межі  нікому  невідомі.  Цю  істину  потрібно  пам’ятати  для  того,  щоб  бути  завжди  готовими  до  зустрічі  з  Милосердним  Богом.  Але  в  сучасному  сикуляризованому  суспільстві,  дуже  часто  від  молодих  людей  можна  почути  дивні  слова:  ще  встигну  покаятися  і  послужити  Богові,  про  старість  ще  зарано  думати,  вона  ще  так  далеко.   Але  ж  у  старості  років  дуже  важко  себе  перебудувати,  перекроїти  своє  життя,  віддатися  тому,  чим  раніше  не  хотів  житии,  не  цікавився,  не  сприймав.   В  багатьох  до  глибокої  старості  зберігаються  ті  ж  самі  звички,  з  якими  людина  зжилася  з  молодих  років.  Життя  проходить,  тіло  старіє,  слабнуть  сили,  а  душа  від  гріхів  черствіє  і,  даремно  думки  продовжують  шукати  земні  потіхи.  А  чи  кожна  людина  доживе  до  глибокої  старості?   І  в  чиїй  владі  наше  земнее  життя  та  смерть?   Немало  на  світі  є  таких  людей,  які  все  своє  земне  життя  бажали  виправитися,  а  відійшли  із  земного  життя  духовно  спустошеними.   Це,  в  першу  чергу,  слід  пам’ятати  тим,  хто  так  рідко  відвідує  Церкву  Божу,  щоб  там  об’єднатися  з  Христом  в  Божих  Тайнах  –  Покаяння  та  Найсвятійшої  Євхаристії.  Сюди  сходять  Ангели  Божі,  Вісники  Небесні,  щоб  піднести  наші  людські  молитви  до  Божого  Престолу,  неначе  запашний  фіміам.   А  скільки  душ,  про  яких  ми  нічого  не  занємо,  вони  є  відомі  Єдиному  Богу,  приходили  сюди  в  розпачі,  а  покидали  Божі  храми  потішеними  й  бадьорими  після  зустрічі  з  Христом  в  молитві,    чи  Церковних  Тайнах.

І  хай,  доргі,  не  буде  безплодним  наше  таке  коротеньке  земне  життя,  прикрасьмо  його  нашими  незчислимими  християнськими  чеснотами,  поки  не  прийшла  до  нас  смертна  ніч  і  не  зачинилися  двері    Милосердя   Божого.   Амінь.

Ваш  у  Христі  о. Іван,  парох