Слава  Ісусу  Христу!

Сьогоднішня  Євангельська  притча,  возлюблені  у  Христі  браття  і  сестри,  говорить  нам  не  тільки  про  гріх  і  покаяння,  але  і  про  Боже  прощення,  яке  нам  часто  у  житті  посилає  по  Своїй  милості  Люблячий  Господь.  Якою  дивною  є  ця  притча  про  блудного  сина,  яку  ми  так  добре  знаємо,  тримаємо  її  у  нашій  людській  пам’яті.  З  року  в  рік  вона  повертається  до  нас  з  новою  силою,  що  зароджується  від  більш  важкого,  мучительного  життєвого  досвіду  власних  гріхів,  від  пізнання  нами  Божого  Милосердя  в  тому,  як  нас  прощає  та  приймає  до  Себе  Господь.

Ця  притча  розкриває  перед  нами  багатогранність  наших  гріхів,  і  одночасно,    суть  та  руйнівну  силу  людського  гріха.  Притча  показує  нам  безпощадність  та  дику  жорстокість  гріха  в  душі  людини.

Молодший  син  одного  разу  приходить  до  свого  батька:  він  наповнений  життєвими  силами,  бажаннями,  наповнений  жагою  жити  самостійно,  але  ці  життєві  хтивості не  вміщаються  в  рамки  повсякденного  життя  біля  свого  батька.  Він  не  може  більше  чекати,  тому  батькові  своєму  він  каже:  Батьку,  ти  вже  віджив  своє  життя,  а  коли  помреш,  в  мені  зів’яне  все  земне,  а  поки  ти  живий,  я  буду  помирати  біля  тебе.  Помри,  помри  для  мене,  будь  мов  би  мертвим.  Ти  мені  більше  не  потрібен,  але  те,  що  я  можу  від  тебе  отримати,  як  рідний  син  у  спадок  від  свого  батька,  я  хочу  все  це  тепер   дістати.  А  те,  що  ти  потім  наживеш,  мені  не  потрібно,  але  те,  що  ти  до  цих  пір  нажив  своїми  трудами,  любов’ю,  подвигом  душі,  мені  це  ти  повинен  виділити,  дай  мені  мою  законну  долю;  а  потім  ти,  живий  чи  померлий –  для  мене  все  одно,  переді  мною  життя!

А  люблячий  батько,  мав  на те  повне  право,  щоб  затримати  дома  свого  нерозумного  сина,  але  не  вчинив  цього,  тому  що  очікував  любові  від  свого  рідного  сина,  не  хотів  пригнічувати  його  волю.  Ми  навіть  не  можемо  собі  уявити,  якими  надмірними  були  страждання  та  переживання  батька,  коли  син  відкинув  саме  рідне;  того,  хто  дав  йому  життя,  хто  кормив  його  життєдайним  материнським  молоком,  кому  доводилося  багато  ночей  недоспати  щоб  виплекати  свою  дорогу  дитину.  А  рідна  дитина  відповідає  своїм  батькам  жахливою  жорстокістю,  безжально  покидаючи  рідне  обійстя.

І  чи  не  так  ми  поступаємо  по  відношенню  до  нашого  Бога?  Може  бути,  не  так  грубо,  не  так  прямо,  але  так  жорстоко.  Постійно  стараємося  все  від  Бога  забирати,  несемо  десь  у  далеку  країну  гріхів  і  беззаконь,  всі  ці  дарування  безжалісно  розтринькуємо,  проводячи  розгнуздане  земне  життя.  Та  навіть  забуваємо,  що  Бог  десь  там  існує,  що  Він  для  нас  є  мертвим  у  ці  хвилини  розгульного  життя.  Поскільки  ми  від  Нього  отримали  все,  що  нам  було  потрібно,  щоб  безтурботно  проживати  в  тій  далекій  гріховній  країні,  яка  грішника  дуже  скоро  спустошує,  наводячи  на  людину  якісь  примари  багатства  та  достатків,  і  ми  багатіємо  якийсь  короткий  час;  потім  починаємо  бідніти,  кудись  пропадає  те,  що  нам  вдалося  всякими  не правдами  викрасти  з  Божого  Царства.  І  до  певного  часу  ми  ще  багаті  тим,  що  дав  нам  люблячий  Отець  Небесний,  біля  нас  кружляють  такі  ж  як  ми,  яким  до  нас  немає  жодної  справи,  лиш  би  поживитися – і  чи  не  любов’ю  та  щедрістю  нашою,  нашим  людським  теплом,  розумом,  милосердям,  усім,  що  в  нас  є  доброго.  А коли  все  батьківське  розтринькане,  тоді  від  нас  відходять,  тому  що  в  дію  вступає  той  же  земний  закон,  який  ми  колись  ужили  до  нашого  Батька,  він  тепер  починає  діяти  супроти  нас.  Нам  до  Нього  не  було  жодного  діла,  лиш  би  дістати  те  що  Він  може  дати, – іншим  до  нас  також  нема  жодного  діла,  лиш  би  використати  нас,  потішитися  тим,  що  було  в  нас  з  домашнього,  рідного,  найдорожчого,  батьківського  багатства.

Швидко  минув  час  розпусного  та  наповненого  веселощами  життя  юнака.  Скоро  він  розтринькав  увесь  батьківський  спадок,  поринувши  у  забуття.  І  в  тих  краях,  де  перебував  юнак,  трапився  нечуваний  голод,  вже  не  маючи  ніяких  засобів  до  проживання,  він  забуває  про  своє  минуле  знатне  походження,  про  розкішне  життя  у  батьківській  домівці,  наймається.

На кінець,  випасати  свині  стада,  щоб  не  загинути  від  голоду.  Блудний  син  був  би  дуже  радий  навіть  ділити  їжу,  якою  кормили  свиней,  але  й  цього  йому  не  давали.  Це  в  той  час,  коли  в  домівці  його  батька всі  були  ситими  та  одягненими,  не  знаючи  жодних  нестатків.

Нарешті,  в  результаті  страшних  страждань  та  принижень,  із  болем  у  серці  згадує  батьківську  домівку: «Скільки  в  батька  мого  наймитів  мають  хліба  аж  надмір,  а  я  отут  у  голоді  гину!  Устану,  і  піду  я  до  батька  свого,  та  й  скажу  йому: «Прогрішився  я,  отче,  проти  Неба  та  супроти  тебе.  Недостойний  я  вже  зватись  сином  твоїм;  прийми  ж  мене,  як  одного  із  своїх  наймитів.  І  встав  він,  пішов  до  батька  свого» (Лк. 15, 17 – 19).

А  батько,  який  вже  встиг  зістарітись,  кожного  дня  виходив  із  своєї  домівки,  вдивляючись  у  далечінь,  до  випадкових  подорожуючих,  може  бути  у  комусь  він  упізнає  свого  рідного  сина.  Кожного  ранку  він  із  надією  на  зустріч  із  сином  виходив  на  роздоріжжя,  а  ввечері,  знесилений  очікуванням,  розчавлений,  самотнім –  повертався  до  домівки.

Одного  разу,  відчуваючи  у  своїй  душі  надзвичайний  приплив  чогось  рідного  та  дорогого,  він  здалеку,  пізнає  плоть  від  плоті  своєї,  свою  рідну  кровинку,  дорогу  постать  рідного,  меншого  сина  –  обірваного,  у  лохмоттях,  батько  миттєво  впізнає  його.  А  Святе  Письмо  нам  засвідчує,  як  затріпотіло  батьківське  серце,  запалився  жаль,  обійняла  ласка  за  свого  сина.  Батько  кидається  назустріч  своєму  сину,  обіймає  його,  цілує  його,  і  жодних  виправдовувань  тепер  не  потрібно.

І  чи  так  ми  зустрічаємо  один  одного,  коли  бачимо,  що  десь  з  далеких  країв,  де  панували  беззаконня  та  гріхи,  куди  часто  несе  жорстокість  неправедного  життя,  із  тої  жорстокої  та  ганебної  країни  до  нас  повертається  наш  заблудший  брат:  рідний,  приятель,  знайомий…  І  чи  так  ми  його  зустрічаємо?

Погляньмо,  дорогі,  до  своїх  сердець,  чи  є в  них  ота  несхитна  повага  та  любов  до  ближніх,  коли  виходимо  за  поріг  нашої  власної,  загальної  для  всіх  домівки,  яка  нам  показує,  що  ми  всі  разом  складаємо  міцну  християнську  спільноту,  дивимося  у  глибоку  далечінь  у  надії,  що  наш  блудний  брат  повернеться.  А  якщо  помітимо,  що  наближається  десь  звіддаля  до  нас  людина,  яка  була  колись  близькою  до  нас,  а  через  гріх  стала  такою  далекою – часто  буває,  що  наше  серце  показало  гідність  любові,  ласки,  співстраждання.  І  чи  першими  спішимо  назустріч,  не  чекаючи  виправдань,  ні  покаяння,  ні  жалю  за  скоєне,  обіймемо  людину,  приласкаємо,  потішимо  її  в  тому,  що  вона  колись  була  негідною  дружби  та  любові.

В  більшості  ми  ведемо  себе  як  старший  син,  який  нічим  не  був  винен  перед  батьком,  а  коли,  повертаючись  із  поля,  почув  що  у  батьківській  домівці  відбувається  радісна  подія,  почувши  від  прислуги  про  причину  святкувань,  що  молодший  брат  повернувся,  він  не  захотів  увійти  до  домівки.  Молодший  брат,  пізнавши  своє  падіння  у  далеких  краях,  переборюючи  страх  та  сором,  переборюючи  невпевненість  у  тому,  як  його  приймуть,  йде  у  покаянні  до  батька.  Старший,  праведний  син  стоїть  на  вулиці,  не  бажаючи  зі  всіма  розділити  радість  повернення  його  брата,  який  був  пропав  –  тепер  знайшовся,  був  мертвим  –  тепер  ожив.  Ба  навіть,  брата  у  старшого  сина  ніколи  й  не  було.

А  батько  просить  старшого  сина,  що  менший  син  повернувся  і  як  їм  не    радіти?  Вірний  син,  який  говорить  батькові  що  стільки  років  вірно  працює,  а  він  навіть  не  нагородив  сина,  мов  платного  працівника: «Ото,  стільки  років  я  служу  тобі,  і  ніколи  наказу  твого  не  порушив, –  ти  ж  ніколи  мені  й  козеняти  не  дав,  щоб  із  приятелями  своїми  потішився  я.  Коли  ж  син  твій  вернувся  оцей,  що  проїв  твій  маєток  із  блудницями, – ти  для  нього  звелів  заколоти  теля  відгодоване.  І  сказав  йому  батько: «Ти  завжди  зо  мною,  дитино,  і  все  моє  –  то  твоє» (Лк. 15, 29 – 31).

Старший  син  ніколи  й  не  був  сином  батька,  був  тільки  вірним  робітником,  бо  батькові  не  вічно  жити  на  землі,  ось  він  помре,  а  старший  син  залишиться  законним  спадкоємцем – управителем  батьківського  майна,  а  його  діти  будуть  такими  ж  робітниками,  яким  він  був  у  свого  батька.  Старший  брат  бачить  у  молодшому  тільки  великого  грішника –  сина  свого  батька,  бо  братом  для  нього  він  не  може  бути,  а  люблячий  обох,  батько  із  жалем  нагадує,  якщо  блудний  є  для  нього  сином,  тоді  й  для  праведного  є  братом.

І  знову  проведемо  порівняння  з  нашим  життям;  часто  поміж  нами  буває,  коли  приймаємо  грішну  людину,  яка  згрішила  не  проти  нас,  а  взагалі,  повернуту  з  гріховної  багнюки,  чи  пригорнемо  тоді  мов  рідного  брата,  рідну  сестру?  Бо  ми  часто  звикли  викрикувати:  твій  син,  твій  брат,  гордовито  відкидаючи  та  зневажаючи,  так  як  не  хочемо  визнавати  у  грішнику  нашого  брата,  що  він  є  для  нас  рідним.  Якщо  він  є  дорогий  нашому  батькові,  мені  також  повинен  бути  безмірно  дорогим.  Але  ні,  тому  що  ми  часто  уподібнюємось  старшому  синові,  який  вважав  себе  справедливим,  тому  що  був  хорошим  робітником,  хоч  залишався  дуже  далеким  для  свого  батька.

Люблячий  батько  не  дає  блудному  синові  найнятися  в  робітники,  про  той  мріяв  на  чужині,  бо  в  робітники  він  сина  не  може  прийняти,  він  може  прийняти  його  як  рідного  покаявшогося   сина.   Батько  наказує  слугам  принести  перший,  самий  кращий  одяг,  який  носив  молодший  син  ще  до  того,  як  став  чужинцем  для  своєї  родини,  ще  до  того,  як  скинув  із  себе  рідний  батьківський  одяг  щоб  нарядитися  по  –  іншому,  по – чужинськи.  І  коли  він  одягнув  замість  лахміття  новий,  батьківський  одяг,  який  був  якраз  по  ньому,  прикрасивши  його  тіло,  батько  звелів  надіти  йому  на  палець  перстень,  той  перстень,  яким  людина  у  ті  далекі  часи,  коли  люди  були  неписьменними,  засвідчував  головування  в  роді,  і  хто  володів  цим  перснем,  мав  владу  над  людиною.

Тут  можемо  в  собі  запитати,  чому  батько  так  поступив?  А  тому,  що  молодший  син,  переборовши  страх,  сором,  щоб  повернутися  до  батьківської  домівки,  завжди  перебував  у  очікуваннях  милосердного  батька.  До  нас  також  часом  приходить  людина,  яка  нам  була  колись  дорогою,  вона  нас  боляче  зневажила,  скривдила  когось  із  наших  близьких,  і  ця  людина  через  деякий  час  повертається  до  нас,  і  чи  зможемо  ми  їй  віддати  все  те  що    колись  їй належало?  Чи  готові  ми  надіти  їй  перстень,  яким  ця  людина  свого  часу  засвідчить  наші  слова,  наші  наміри  та  наш  підпис?   О,  НІ!  Ніколи!  А  тому  наше  примирення  ніколи  не  буде  дійсним.   Через  це,  людині  часто  буває  дуже  важко  йти  до  примирення,  бо  вона  відчуває,  що  люблячого  батька  вона  там  не  зустріне,  а  зможе  зустріти  лише  приниження,  фальш,  висміювання  в  тому, що  почуємо  жахливі,  пекучі  слова: «Ти  мені  не  брат,  ти  мені  не  рідний!».

Подивимось,  дорогі  вірники,  на  себе,  на  кого  ми  є  подібними:  на  блудного  сина,  або  на  праведного?  І  тут,  з  горем  зауважимо,  що  ми  вподібнюємось  і  на  блудного,  і  на  праведного – в  усьому,  що  є  несправедливим.  І  чи  є  в  нас  праведність  старшого  сина  та  довірливе  синівство  молодшого?  Молодший прийняв  би  старшого  до  себе,  він  би  від  брата  ніколи  не  відвернувся,  тому  що  він  йому  не  був  чужим.

А  батько  –  він  однаково  приймає  одного  й  іншого.  Горем  приймає  одного – праведного,  радістю  –  іншого,  який  ще  зберіг  десь  там  у  глибинах  душі  пам’ять  про  батька,   що  до  нього  він  може  повернутися,  що  є  ще  домівка,  до  якої  можна  прийти.  Він  навіть  не  міг  подумати,  що  старший  брат  закриє  перед  ним  в  обличчя  двері,  він  одне  тільки  думав,  що  рідний  батько,  який  погодився  для  нього  померти,  дасть  йому  життя.  От  що  нам,  грішним,  пропонується!   Перед  нами  люблячий  батько,  але  як   буває  неспокійно,  що  біля  нього  часто  стоїть  закам’янілий,  зачерствілий,  мов  би  померлий  душею  старший  син,  який  завжди  перебував  у  батьківській  домівці,  а  тепер  не  бажає  приймати  свого.

Подумаймо  ще  раз  над  цим  діянням  прощення,  тому  що  скоро  повинна  наступити  Прощена  Неділя,  і  як  би  вона  не  застала  нас  зненацька,  і  щоб  з  нами  не  відбулося те,  що  не  вміємо  прощати,  і  як  би  ця  байдужість  не  повернулась  на  нас  самих,  а  не  на  тих,  кого  ми  так  жорстоко,  безжалісно  відкидаємо,  й  кого,  за їхнє  власне  розкаяння,  за  страждання  і  сльози,  за  відданість  богу,  вже  прийняв  та  простив  Господь.  Амінь.

 Ваш  у  Христі  отець  Іван,  парох

12  лютого  2017  року

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор