Слава  Ісусу  Христу!

Дорогі  браття  і  сестри!  Сьогоднішня  Євангельська  розповідь  може  визвати  у  наших  серцях  певне  непорозуміння.  І  що  це  все  значить?  Чому  все  так  складно?  І  яке  значення  мають  усі  ці  різні  події  Євангельської  розповіді,  які  межують  з  притчею  – тому  що  окрім  цього  безпосереднього  значення,  як  спасенного  випадку  з  життя  двох  знедолених  людей,  вони  ще  мають  відображення  у  пізнанні  інших  людей,  якраз  через  ті  сфери  і  риси,  які  і  викликають  незрозумілості.

Двоє  людей  показані  тут:  двоє  людей  з  затьмареним розумом,  двоє  людей  безрозсудного  серця,  загнаних  у  свою  власну  пітьму,  що  відійшли  від  людей  жити  в  могилах,  у  печерах  поховальних,  у  область  так  саму  темну,  як  потемніли  їхні  серця,  у  область  смерті,  де  немає  життя,  де  немає  радості,  де  немає  любові – двоє  людей,  що  виривалися  з  цієї  області  лиш  для  того,  щоб  приносити  страх  і  біль  приходящим  попри  цього  кладовища.  А  навкруг  них –  здорове  людське  поселення,  яке  відкликнулося  на  їхню  внутрішню  трагедію  і  жах  їх  життя – відкиненням.  Намагалися  спочатку  їх  схопити  і  закувати  ланцюгами,  але  вони  виявлялись  сильнішими  за  будь – які  ланцюги.  І  тоді  їм  надають  можливість увійти  в  цю  область  самотності,  полишеності,  могильної  тиші,  непроходимої  пітьми.

І  повз  них  проходить  Христос,  а  ці  двоє  людей,  зустрічаючи  Його,  звертаються  до  Нього,  немов  би  виправдовуючи  усю  людську  ненависть,  усе  людське  відкинення,  яке  зіллялось  на  них:  вони,  зустрічаючи  Христа,  говорять:  Що  нам і  Тобі?  Що  може  бути  спільним  між  Тобою  і  нами?   Для  чого  Ти  прийшов  так  передчасно  мучити  нас? І  ті  хто  це  чули,  могли  із  повною  справедливістю  на  це  відповісти:  І  чи  бачиш  Господи,  що  ці  люди,  які  в  Тобі  визнають  Господа  Бога – і  не  визнають,  що  між  Тобою  й  ними чи  є  що – небудь  спільне,  люди,  які  від  Тебе  Самого,  як  від  Бога  відрікаються:  і  чи  не  по  праву  ми  повинні  були  їх  ізолювати  із  здорового  суспільства, вигнати,   відрахувати  їх  і  стати  їм  чужими – невже  вони  не  є  чужими  кожному,  хто  не  відрікається  від  Бога?

А  далі  ми  помічаємо  дещо  інше,  де  Святе  Письмо  приводить  нам  Слово  Спасителя:  Він  не  переплутав  людину  з  одержимістю  її  злом,  Він  зумів  не  тільки  Божою  благодаттю  та  милосердям  Своїм,  Всевидячим  Оком  побачити  те,  але  досвідом  і  любов’ю  людською  Він  зумів  розрізнити  людину – жертву  від  людиноненависника  диявола,  який  заволодів  людськими  душами.

Він  їх  запитує:  «Яке  твоє  ім’я»? – яке  ім’я  твоїй  темній  навалі,  помраченній  орді  смерті,  що  зробило  цих  людей  немов  померлими  живцями  для  вічного  життя, і,  на  всяк  випадок,  для  життя  тимчасового.  І  біси  відповідають: – Легіон,  і  умоляють  Спасителя  не  повертати  їх  у  ту  страшну  пітьму,  а  надати  їм  ще  час.  Христос  їх  посилає  вселитися  у  свине  стадо  за  їхнім  проханням.  Христос  не  заковав  їх  ланцюгами  безодні,  а  погодився  на  їхню  забаганку.  Виконуючи  їх  прохання,  Спаситель  передбачав.  Що  відкриє  для  людей  щось  нове,  які  зможуть  щось  зрозуміти.  Свине  стадо  для  єврейського  народу  означало  скверну,  євреї  не  тільки  не  споживали  свине  м’ясо,  але  й  не  могли  доторкатись  до  свиней,  і  Спаситель,  посилаючи  бісів  у  свине  стадо,  показав,  до  якої  області  належать  біси,  до  якої  області належить  зло – до  області  того,  що  є  скверною,  до  чого  не  можна  доторкуватися,  що  треба  далеко  від  себе  тримати: не  людину,  а  скверну.

Й  інший  аспект  цієї  розповіді,  що  відбулося,  також  чітко  показує  людям,  безпосередньо,  що  буває,  коли  людину  обіймає  зло.  Це  свине  стадо  з  урвища  кинулось  в  море.   Море  у  Святому  Письмі,  як  чітко  видно  з  розповіді  про  Йону – це провалля,  це  ті  глибини,  з  яких  ніколи  немає  вороття,  це  вічна смерть.  Люди,  які  знаходилися  навколо,  все  це  могли  спостерігаючи  зрозуміти,  що  цих  двоє  людей,  яких  вони  прокляли  й  відкинули  від  себе,  тому  що  вони  були  бісами  у  їхніх  очах,  а  на  самому  ділі  вони  були  жертвами  зла  та  насильства,  нещасними,  яких  потрібно  було  Любов’ю  і  Божою  Силою  визволити.

Вони  насправді  відчули,  до  якої  області  належить  зло,  і  куди  це  зло  веде,  до  неминучої  смерті,  до  вічної  безодні.

І що  ми бачимо у  цій  розповіді?  Ми  видимо,  що  люди  з  усіх  поселень  прийшли  й  дивувалися,  що  біснуваті  сидять  покірними  й  тихими,  з  просвітленим  розумом,  з  випромінюючим  серцем,  з  новим  життям,  як  земним,  так  і  небесним  перед  ними,  біля  ніг  Христових,  готові  йти  за  Ним,  куди  би  Він  не  пішов,  із  вдячності  за  спасіння  і  за  звільнення,  і  перелякалися  люди…

Перелякалися,  так  як  часто  у  нашому  повсякденному  житті,  як  раніше  так  і  тепер, люди  лякаються  Бога:  Якщо  Він  залишиться  між  нами – що  буде?  Пропаде  усе  наше  майно!   Проникне  в  наше  життя  новий  Закон  Божий,  який  не  залишає  стояти  землі,  яку  ми  творимо  власними  гріхами.  А  спасіння  цих  двох  людей  майже  не  помітили  перед  обличчям  Того,  якою  ціною  ці  люди  для  них  спаслись:  і  повернулись  до  Христа,  і  стали  Його  просити,  щоб  Він  відійшов  від  них  за  межі.

Через  усю  історію  звучить  ця  відмова  Христу: Відійди!  Ти  стоїш  на  нашій  дорозі  до  земного  благополуччя,  до  забезпеченості,  до  забуття,  подібно  говорить  через  всю  історію людський рід.  Людині  ні  в  що  було  одягнутися,  а  ми  їй  відповідали,  що  поношеного  у  нас  не  залишилося,  а  нового,  я  тобі,  звичайно,  не  дам.  Відійди!

Чи  не  підходив  до  нас  бідняк  на  дорозі,  а  ми  йому  відповідали,  тримаючи  у  руках  їжу,  я  витратився,  не  можу  тобі  нічим  допомогти.  З  сумки  нічого  не  достали, із  гаманця  нічого  не  дали,  або  ще  страшніше,  спеціально, не  помітили, пройшли  повз, ковзнули  поглядом, так  що  він  знав,  що  ми  його  помітили,  що  він  для  нас не існує:  з  буття до  небуття  його  вигнали.

А  скільки  раз  було,  що  у  лікарні  потрібно  навідатися  до  хворого,  але  ні,  там  можна  заразитися,  туди  краще  не  йти.  Хай  та  хвора  людина  собі  помирає,  а  мені  до  неї  нема  жодної  справи,  вона  для  мене  чужа.

А  скільки  раз  було  у  житті  кожного  з  нас,  що  людина  в  горі  приходила,  коли  в  нас  на  душі  була  весна,  а  ми  йому  так  жорстоко  відповідали:Відійди! Не  заважай  нам  радіти,  у  нашій  родині  радість, у  нас  святкування – не затьмарюй нашу  радість,  її  і  так  мало  буває! А  буває,  людина  навідалася  до  скорботної  родини, і  її  скажуть,  відійди,  у  нас  і  без  тебе  темно,  ми  горем  переповнені,  не  привнось  його,  чаша  страждань і  без  тебе  переповнена.

І  таких  прикладів  можна  би  було  повторювати  без  кінця,  з  мого та  з  вашого  життя,  чи  не  так  поступали  з  Христом,  і  чи  не  Він  сказав  нам, –  що  ви  зробили  одному  із  цих  малих,  те  ви  зробили  Мені! А  це  значить,  що  ми  Йому  говорили:  Відійди!   Ти  нас  полишаєш  того,  що  нам  є  дорожчим.

Твоєї  Святої  присутності,  а  також  тих,  котрих  Ти  так  полюбив,  що  за  них  віддав  Своє  земне  життя,  страшну  Гетсиманську  ніч,  Своє  Розп’яття,  полишення  Богом  на  Хресті, усе  це  мені  ні  до  чого,  Ти  їх  любиш,  тільки  не  я! Хоч  ми  не  кричали,  розпни,  розпни  Його,  але  коли  людина  помирає  від  голоду,  коли  людина  перебуває усамітненою,  коли  людина  є  викинутою,  коли  їй  нема  місця  серед  людей,  як  Христу  навіть  не  знайшлося  місця  померти  в  Єрусалимі – чи  це  не  розп’яття  на  хресті,  коли  приходить  повільна  смерть,  коли  раніше  тіла  помирає  віра  у  людину  і  вірі  в  Бога,  згасне  й  помре  надія, зів’яне й  помре  любов.

Вдумаймось  ще  раз  у  цей  випадок  із  життя  Христового,  який,  немов  притча,  відкриває  перед  нами  одну  глибину  за  іншою,  і  не  тільки  постараємося  зрозуміти  власними  думками,  але  зрозуміємо  й  серцем,  приймемо  життям,  і  тоді,  може  бути – не  сьогодні,  а  колись,  пізніше,  ми ніколи  не  скажемо  тому  хто  увійшов  у  чиєсь  життя,  у  те  життя,  і  в  наше  життя  через  Христа: «Відійди,  мені  страшно!».  Амінь.

Ваш  у  Христі  отець  Іван,  парох

11  липня 

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор

 м.  Ужгород