Сьогодні,  дорогі  браття  і  сестри,  уся  повнота  Святої  Церкви Христової  з  почуттям  надприродної  побожності  славить  одного з великих  працівників  на  ниві  Христовій –  святителя  і  чудотворця Миколая.  Увесь  християнський  світ  вшановує  його  як  милостивого  заступника  всіх  струджених,  хворих,  скорботних,  пригнічених  та  знеможених  важким  земним  тягарем.

 Багато  шанованих  святих  людей  знає  віруюче  серце  християнина:  Іван  Златоуст,  Василій  Великий,  Григорій  Двоєслов,  Григорій  Богослов,  Атаназій  Великий,  Амброзій  Медіоланський  та  багато  інших.  Всі  вони  власним  благочестивим  життям  свого  часу  догодили  Богу.   Але «інша  слава  сонця,- як  говорить  Святий  Апостол  Павло,- інша  слава  місяця,  інша  слава  зорі» (1 Кор. 15, 41).  Так  само  інша,  особлива  слава  святителя  Миколая!

   З  ласки  Божого  провидіння  великий  і  преславний  святитель  Миколай  прийшов  до  земного  життя  в  дуже  складний  і  тривожний  для  Церкви  Христової  час.  На  кінець  третього  століття,  коли  народився  святитель,  а  це  близько  280–го  року,  що  припадає  на  період  запеклої  боротьби  язичества  з  християнством.  При  імператорах  Валеріані,  а  особливо  при  Діоклетіані,  єпископів,  священиків,  дияконів  Христової  Церкви  заганяли  до  в’язниць,  карали  жорстокою  смертю,  християн  засилали  на  важкі  каторжні  роботи  в  рудники  по  всій  тодішній  римській  імперії,  потоками  лилась  кров  мучеників.

   У  такі  тривожні  часи  Господь  посилав  на  землю  особливих  людей,  яких  ми  називаємо:  мучениками,  страстотерпцями,  святителями,  праведниками,  що  своїм  власним  життям  залишили  на  всі  часи  неперевершений  приклад  відданості  Богу  та  вірності  Святій  Церкві  Христовій.  У  той  час  Господь  дарував  Церкві  нового  ревного  й  безстрашного  оборонця  віри  Христової – Святителя  Миколая,  якого  Церква  гідно  іменує  «чудотворцем  предивним,  незаходимою  зіркою  пресвітлого  сонця,  Божественним  проповідником,  посудиною  вибраною,  стовпом  і  утвердженням  Церкви,  захисником  усіх  скорботних…».

   З  правління  римського  імператора  Діоклетіана,  разом  з  іншими  християнами,  святитель  Миколай  був  також  ув’язнений,  але  ніякі  страждання  та  утиски  не  змогли  послабити  мужність  святителя.

   Провидіння  Боже  зберігало  йому  життя  для  великих  церковних  справ,  які  на  нього  чекали.  Коли  на  імператорський  престол  зійшов  рівноапостольний  Константин,  святитель  Миколай  вернувся  до  своїх  вірних,  які  з  великою  радістю  зустріли  свого  пастиря  та  вчителя.  Як  любляча  і  добра  мати  охороняє  рідну  дитину  від  усіляких  небезпек,  так  і  святитель  Миколай  захищав  та  оберігав  невинних  та  скривджених.

Свята  душа  доброго  пастиря  палала  щирою  любов’ю  до  Бога.  Такою  ж  щирою  була  його  любов  до  ближніх.  Для  ближніх  він  був  зразком  «у  слові,  у  житті,  в  любові,  в  дусі,  у  вірі,  в  чистоті» (1 Тим. 4, 12).  Для  всіх  він  був  батьком  і  заступником,  завжди  і  всюди  від  був  ревним  охоронцем  правдивої  віри,  невтомно  проповідуючи  вірним  Слово  Христового  Євангелія.  Все  життя  святителя,  змолоду  аж  до  самої  кончини,  було  наповнене  постійним  подвигом  любові  та  співчуттям  до  людей.  Він  виконав  заповіт  Святого  Апостола  Павла: «Бути  всім  для  всіх» (1 Кор. 9, 22). Він  був  для  недужих  зцілителем,  засмученим  давав  потіху, стражденним – відраду,  для  сиріт  був  люблячим  батьком,  для  тих,  що  терпіли  нещастя,  подавав  захист. А  допомога  страждаючим  була  живою  потребою  його  волелюбної  душі,  тому  він,  не  чекаючи  волань  про  допомогу,  сам  знаходив  потребуючих  її.  Ось  він  посеред  темряви  ночі,  уникаючи  свідків  і  похвал,  таємною  милостинею  рятує  добре  ім’я  трьох  нещасних  сестер  і  їхнього  зневіреного  батька.    Ось  він  рятує  від  смерті  безневинно  засуджених  трьох  мужів.  А  там  він  приходить  на  допомогу  мореплавцям,  які  зазнали  біди  під  час  морської  стихії,  своєю  молитвою  утихомирює  морські  хвилі.

   За  своє  земне  життя  святитель  учинив  таку  безліч  святих  справ  на  славу  Божу  і  на  благо  ближніх,  що  потрібно  було  би  багато  часу  для  того,  щоб  їх  тільки  перерахувати.  Та  серед  них  є  одне,  яке  можна  віднести  і  до  чеснот,  і  до  того,  що  було  основою  його  земного  життя,  що  вело  святителя  до подвигу,- це  його  міцна  віра,  його  відданість  Богові.  Свята  Церква,  відзначаючи  цю  властивість  святителя,  називає  його  «правилом  віри».  Це  значить,  що  Церква  визнає  його  віру  такою  досконалою,  що  оголошує  її  зразком  для  наслідування  усім  вірним.

   Коли,  за  правління  імперією  Константином  Великим,  мир  у  Церкві  був  порушений  появою  єресі  нечестивого  Арія,  яка  спотворювала  християнське  вчення  про  Божого  Сина,  імператор  у  325  році  у  місті  Нікеї  скликав  Перший  Вселенський  Всехристиянський  Собор.  Церковне  Передання  засвідчує,  що  серед  отців  Собору  був  присутній  і  Мір Лікійських  архієпископ – чудотворець.  І  тут  святитель  явив  усю  велич  правдивої  віри.  Ні  кайдани  страшної  темниці  не  ослабили  цієї  віри,  ні  зовнішній  спокій  Святої  Церкви  за  Святого  Константина  не  зменшили  відданості  Христового  Світильника.  При  всій  лагідності  його  життєвого  укладу,  при  всій  поблажливості  та  розумінні  слабостей  людини  на  Соборі  святитель  явив  усю  твердість  та  непохитність  сповідування  і  захисту  правої  віри.  Сильним,  переконливим  і  грізним  архіпастирським  словом  він  викрив  брехливе  і  нечестиве  вчення  Арія,  цим  сприяв  його  ослабленню,  скорому  зникненню  єретичного  аріанського  вчення.

   Оця  права  віра,  ця  всеціла  відданість  їй  –  були  однією  з  причин  загального  шанування  святителя  Миколая.

   Згадуючи  власну  віру  святителя,  мимоволі  порівнюємо    з  ним  свій  духовний  устрій  й  можемо  у  себе  запитати:  чи  є  в  нас  щось  подібне?  Адже  для  спасіння  не  досить  лиш  сказати: «Я вірую,  бо  я  є  віруючою  людиною».  Святий  Апостол  Яков  чітко  нам  на  це  відповідає,  що  «і  біси  вірують,  і  тремтять» (Як. 2. 19),  і  всім  також  відомо,  що  їхня  віра  їх  не  спасе.  Спасе  нас  така  віра,  яку  мав  святитель,  віра  відповідна  Святому  Євангелію,  вченню  Святої  Церкви  Христової,  що  стверджувались  святими  отцями  на  Вселенських  Соборах.   «Не  потрібно  шукати  істини, – навчає  Святий  Іриней  Ліонський,- яку  легко  отримати  від  Церкви,  бо  Апостоли,  мов  багач  у  скарбницю,  вповні  поклали  в  неї  все,  що  належить  до  істини.  Тому  кожен,  хто  бажає,  набирає  собі  з  неї  напій  життя».

   Віра  святителя  Христового  Миколая  була  твердою  і  непохитною.  Він  витерпів  багато  страждань  від  язичеських  правителів,  пережив  і  спокуси  захоплення  єретика  Арія.  Проте  він  не  зрадив  вірі,  залишився  непохитним  до  кінця.  Він  був  готовий  позбавитися  не  тільки  всіх  земних  благ,  а  й  самого  життя,  але  не  зрадив  святу  віру.

Ми  також,  дорогі,  твердо  оберігаймо  святу  віру,  будьмо  завжди  у  спільності  із  Святим  Апостольським  Престолом  наслідників  Святого  Апостола  Петра,  пронесімо  власну  віру  через  спокуси  та  різні  принади,  збережімо  її  до  кінця  наших  днів – і  вона  буде  спасенною.  Наша  віра  не  плід  суто  людських  уявлень,  не  на  землі  віднайдена,  а  прийнята  з  явленням  Самого  Господа,  Котрий  втілився  задля  нас  і  задля  нашого  спасіння.

   Віра  святителя  Миколая  була  нерозривною  з  власними  його  вчинками,  із  святим  життям.  «Віра  без  діл  мертва»,-  навчає  нас  Слово Боже (Як. 2. 20).  Не  досить  тільки  слухати  Науку  Христову,  або  захоплюватися  оцим Словом  Божим.  Слід  ретельніше  вбирати  Його  в  себе,  зробити  своїм,  скрізь  і  всюди поводитися  згідно  з  ним,  жити  згідно  нього:  «Якщо  це  знаєте,  блаженні  ви,  коли  виконуєте» (Ін. 13, 17).  «Слуга  ж  той,  хто  знав  волю  господаря  свого,  але  не  робив  згідно  волі  його,  буде  тяжко  битий», – ось  як  говорить  нам  Христос  Бог  наш.

  І  щоб  нам,  вірним,  зараз  судити  про  те,  чи  в  правій  ми  вірі,  ретельно  погляньмо  на  себе.  Якщо  дивитись  на  зовнішні  наші  вчинки,  то  можна  сказати,  що  ми  є  правдивими  католицькими  християнами:  часто  відвідуємо  храми  Божі,  запалюємо  перед  Святими  іконами  свічки,  стараємося  старанно  хреститися,  побожно  слухаємо  Святу  Службу  Божу,  постимося,  нікого  не  вбили,  не  обікрали,  навіть  не  обмовили.  Але  чи  ведемо  боротьбу  з  нашими  гріховними  пристрастями?  Чи  обмежуємо  ми  свої  примхи  та  потяг  до  суто  тимчасового  та  матеріального?  Чи  є  в  наших  серцях  лагідність  та  спів страждання,  стриманість  та  скромність,  чистоту  та  чесність?  І  чи  бачимо  ми  в  своїх  ближніх  рідного  брата,  рідну  сестру? – …і  нехай  власна  совість  кожного  з  нас  сама  відповість.  Амінь.