Слава  Ісусу  Христу!

Возлюблені  у  Христі  браття  і  сестри!  За  536  років  до  Різдва  Христового,  коли  євреї  повернулися  із  Вавилонського  полону,  Єрусалим  зустрів  їх  повністю  спустошеним,  а  храм  був  вщент зруйнованим.  Вони  відразу  беруться  до  побудови  у  Єрусалимі  нового  храму,  замість  зруйнованого  Соломонового.

Для  боговибраного  єврейського  народу  це  була  надзвичайно  сумна  пора,  бо  їм  здавалося,  що  новий  храм  не  буде  таким  величним,  як  перший.   Пророк  Аггей,  потішаючи  та  підтримуючи  своїх  одноплемінників,  виголосив  дивне  пророцтво  про  славу  та  велич  нового  храму: «Так  бо  промовляє  Господь: «Прийде  Очікуваний  усіма  народами  і  Я  наповню  цей  Дім  славою…,  слава  цього  останнього  храму  більшою  буде  від  першого,  і  на  цьому  місці  Я  дам  мир,  говорить  Господь  Саваоф» (Аг. 2, 6 – 9).

А  останній  із  старозавітних  пророків – Малахія,  що  жив  наприкінці  п’ятого  століття  до  Різдва  Христового,  бачить  Господа,  що  ніби  вже  йде  до  Свого  Храму: «І  несподівано  прибуде  до  Свого  Храму  Господь,  Якого  ви  шукаєте,  та  Ангел  Заповіту,  Котрого  бажаєте.  Ось  Він  іде» (Мал. 3, 1).

І  сьогоднішнього  дня,  дорогі  у  Христі,  настав  той  Богом  обіцяний  і  благословенний  час,  коли  сповнюються  старозавітні  пророцтва,  бо  приходить  до  цього  храму,  що  колись  починав  будуватися  у  такій  розпачі – очікуваний  усіма  Господь.  Він  приходить  на  грішну  землю  спасти  від  гріховного  ярма  рід  людський,  утвердити  в  серцях  мир  та  добру  волю.

Яким  чином  Він  приходить?  Його  сорокаденним  Немовлям  сьогоднішнього  дня  приносить  до  храму  на  Своїх  руках  така  непомітна  для  світу,  але  вища  від  усіх  ангельських  чинів – Преблагословенна  Діва  Марія,  у  супроводі  престарілого  їхнього  охоронця  – Обручника  Йосифа.  Сьогодні  Свята  Родина  приходить  до  храму,  щоб  сповнити  законний  обряд  відносно  породіллі – Матері  та  відносно  Новонародженого  Немовляти – Первенця,  принести  Богу  певні  дари.  Тут  зустрічаємо  невичерпну  глибину  покори  та  пониження,  а  для  всіх  нас,  неперевершений  урок  поваги  та  дотримування  Божого  Закону.

Владики  храму,  Котрий  прийшов  у  добровільному  пониженні,  тут зустрічають  Божі  вибранці:  праведний  старець  Симеон  та  пророчиця  Анна.  Святе  Письмо  скупо  інформує  нас  про  старця  Симеона,  але  у  цьому  мізері  сказано  дуже  багато: «Він  був  чоловік  праведний  і  побожний,  що  сподівався  потіхи  Ізраїлевої.  І  Святий  Дух  був  на  ньому.  І  від  Духа  Святого  було  сповіщено  йому,  що  смерті  він  не  бачитиме  перше,  ніж  побачить  Христа  Господнього» (Лк. 2, 25 – 26).   Довгий  час  довелося  очікувати  здійснення  Божої  обітниці,  пройшовши  довгу  життєву  відстань  у  понад  триста  років  земної  подорожі.  Він  поступово  та  ревно  вдосконалював  власне  життя  подвигом  благочестя.  Симеон  у  повній  покорі  та  надії  на  Божу  Обітницю  очікував  ту  благословенну  мить.  Тверда  віра  у  грядущого  Месію – Сина  Діви,  Спасителя  світу,  постійно  палала  яскравим  вогнем  в  його  серці,  підтримуючи  його  старечі  сили.  Кожного  ранку  власне  серце  запитувало  його,  чи  не  сьогодні  відбудеться  ця  радість?  А  щовечора  потішав  себе  надією,  очікуванням  наступного  дня,  і  він  неодмінно  побачить  Спасителя.

Одного  ранку  Симеон  відчуває  навіювання   благодаті  Святого  Духа: «Йди  мерщій  до  храму  і  там  зустрінеш  своє  спасіння!»  І  якою  невимовною  радістю  забилося  старече  серце: «І  прийшов  Духом  він  у  храм.  І  коли  внесли  Дитину  Ісуса  Батьки,  щоб  учинити  над  Ним  за  звичаєм  законним»         (Лк. 2, 27),  тоді  взяв  Симеон  старечими  та  тремтячими  руками  Того,  для  Кого  прожив  довге  земне  життя,  у  Кого  увесь  цей  час  вірив,  Кого  завжди  любив  усім  своїм  серцем  і  всією  душею  своєю.  Пригортаючи  до  своїх  старечих  грудей  Богодитинку,  Симеон  із  самих  найпотаємніших  глибин  безсмертної  душі  та  глибокого  людського  відчуття  виливає  із  свого  серця  ту  чудесну  пісню,  яка  є  близькою  для  кожної  християнської  душі: «Нині  відпускаєш  раба  Твого,  Владико,  за  Словом  Твоїм,  з  миром…».  Кожного  з  нас  хвилюють  слова  цієї  пісні,  наповнені  радостей  та  спокою,  з  якими  старець  Симеон  покидає  довгу  земну  мандрівку,  щоб  відійти  у  безмежну  вічність.  Наче  до  того  часу  він  був  у  вигнанні,  а  зараз  поспішає  до  Вічної  Вітчизни,  наче  перебував  у  в’язниці,  а  тепер  звільняється.  У  такому  спокої  та  покорі   може  покидати  земне  життя  тільки  та  людина,  яка  чесно  виконала  свій  земний,  покладений  Богом  на  неї  обов’язок.

Яскравим  ангельським  світлом  була  осяяна  ще  одна  вибранця  Божа – праведна  Анна,  вдовиця,  яка  постійно  перебувала  у  храмі,  постом  і  молитвою  щоденно  служила  Богові.  Життєвий  духовний  подвиг  повністю  очистив  її  серце,  щоб  приготувати  до  тієї  радості,  яка  очікувала  її  на  заході  днів.  Господь  нагородив  її  великою  потіхою  за  те  скорботне  життя,  яке  вона  переносила  у  покорі  та  терпіннях.

Сьогодні,  дорогі  у  Христі,  в  Єрусалимському  храмі  удостоїлися  зустрічі  з  Богом  тільки  двоє  старозавітних  праведників,  а  сьогодні  у  наших  храмах  кожна  віруюча  людина  має  можливість  відчути  ту  неперевершену  радість  благодатної  зустрічі  з  Христом,  бо  із  Своєї  Божої  Ласки  Він  завжди  з  нами.  Тут  ми   приймаємо  Його  із  Невичерпного  Джерела  Христової  Благодаті  в  Тайні  Пресвятої  Євхаристії.  Сюди  сходять  Ангели,  щоб  підтримати  наші  молитви,  і  піднести  їх  до  Божого  Престолу,  наче  запашний  фіміам.  А  скільки  душ,  про  яких  нам  невідомо,  але  вони  відомі  тільки  Одному  Богу,  приходили  сюди  у  хвилини  своїх  зневір’їв,  а  покидали  храм  потішеними  та  підбадьореними  після  зустрічі  з  Христом  в  молитві  чи  Святих  Тайнах.  Тільки  у  Божому  храмі,  подібно  до  старця  Симеона,  наші  очі  побачать  спасіння,  яке  Милосердний  Господь  наготовив  тим,  що  люблять  Його,  бо  суд  Божий  вже  дуже  близько,  як  навчає  нас  сьогоднішня   Святкова  подія  та  Свята  Церква  Христова.

Нині  в  Єрусалимському  храмі  зустрілись  двоє  життів, одне  тільки – но  розпочинається,  а  друге  вже  завершується.  Між  ними  довгий  період  земного  часу,  а  нами  він  сприймається  мов  одна  мить,  що  відійшла  до  далекої  вічності.

Подібно  біжить  й  наше  земне  життя.  І  горе  тій  людині,  яка  не  усвідомлює  цього  невпинного  бігу,  марнує  земне  життя,  не  шанує  відведений  їй  Богом  земний  час.  Обов’язком  християнина  є  часто  оглядатися  на  свій  пройдений  земний  шлях,  на  кожний  прожитий  день,  кожну  годину,  мить,  розмірковуючи  над  тим,  що  ми  змогли  придбати  для  спасіння  власної  душі,  для  вічного  життя  у  Небі!

З  кожною  хвилиною  ми  неминуче  наближаємось  до  переходу  у  потойбіччя.  Про  це  ми  повинні  завжди  пам’ятати – і  ті,  які  живуть  у  роках  глибокої  старості,  і  ті,  хто  тільки – но  ступив  на  власну  життєву  стежину,  бо  кордон  наших  життєвих  меж  нікому  невідомий,  окрім  Бога.  Це  потрібно  пам’ятати  для  того,  щоб  бути  готовими  любої  миті  зустрічі  з  Богом.  Але  від  сучасної  молоді  часто  можна  почути  потішаючи  її  слова  що  ще  прийде  час  для  покаяння,  ще  устигнеться  й  послужити  Богові,  бо  старість  ще  дуже  далеко.  Але  наш  людський  досвід  красномовно  засвідчує,  що  у  старості  себе  дуже  важко  перебудувати,  перекроїти  власний  життєвий  устрій,  віддатися  на кінець  тому,  чим  до  цього  часу  не  жив,  не  цікавився.  В  багатьох  навіть  у  старості  зберігаються  ті  самі  звички,  які  супроводжували  людину  у  юності.  Життя  проходить,  тіло,  старіючи,  стає  більш  немічним,  сили  покидають  людину,  а  душа  у  гріхах  стає  зачерствілою,  і  даремно  думки  продовжують  шукати  земних  потіх.  А  чи  кожна  людина  доживає  до  глибокої  старості?   І  в  чиїй  владі  наше  земне  життя  та  фізична  смерть?  Немало  знаємо  таких  людей,  які  все  своє  земне  життя  палко  бажали  виправитися,  а  відходили  до  загробного  світу  духовно  спустошеними.  Це,  в  першу  чергу,  слід  пам’ятати  тим,  хто  так  рідко  відвідує  Божий  храм,  щоб  об’єднатися  з  Господом  у  Святих  Тайнах.

За  Словами  Святого  Письма: «Нехай  будуть  Очі  Господні  відкриті  на  храми  наші  вдень  і  вночі» ( 3 Цар. 8, 29).  Нехай  охоронить  Господь  країну  нашу  Своїм  Благословенним  Миром,  щоб  ми  змогли  завжди  вільно  славити  Пречесне  й  Величне  Ім’я  Господнє!  Нехай  Господь  зміцнить  віру  нашого  народу  у  перемогу  над  ворогами  України,  та  щасливе  й  мирне  майбуття.  Бо  сьогоднішнього  святкового  дня  Церква  Христова  разом  з  нами  співає: «Подай  мир  у  боротьбі  Вітчизні  і  зміцни  людей,  що  їх  полюбив  Ти,  Єдиний  Чоловіколюбче»  (кондак  свята).  Амінь.

Ваш  у  Христі,  о.  Іван,  парох

15 лютого

Хрестовоздвиженський Кафедральний Собор