Слава  Ісусу  Христу!

Сьогоднішня  Євангельська  розповідь,  возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри,  дає  нам  великі  надії  на  те,  що  безмежне  Милосердя  Боже  завжди  обіймає  благочестиву  людину, яка  прагне  перебувати  під  Богоспасенною  Господньою  опікою.

Отже,  Святе  Письмо  сьогодні  нам  показує  людину,  яка  у  співстражданні  до  слуги  свого  приходить  до  Христа,  нею  на  той  час  керувала  любов,  жаль  до  свого  слуги,  і  він  просить  Христа: «Слуга  мій  лежить  дома,  дуже  страждає,  зціли  його,  Господи!». А  Спаситель,  у  відповідь  на  його  віру,  на  його  любов,  відповідає  йому: «Я  прийду,  Я  зцілю  його…».

І  тут  ми  можемо  завважити  про  тих  декілька  слів,  які,  імовірно,  ніхто  з  нас  би  ніколи  Богу  не  сказав: «Я негідний,  щоб  Ти  увійшов  під  мою  покрівлю,  але  скажи  тільки  Слово, і Його, Твого  Богоспасенного,  Вседержавного  Слова  достатньо  буде,  щоб  був  мій  слуга  зцілений».

Як  часто,  дорогі,  ми  стаємо  на  молитву,  і  кличемо  Бога,  прийди,  неодмінно  покажись,  щоб  я  міг  відчути  Тебе,  доторкнутися  до  Твоєї  Божественної  допомоги. Я  хочу  щоб  Ти  явно,  відчутно  і  чітко  увійшов   у  моє  життя.  Євангельський  сотник  міг  би  подібні  слова  сказати  без  егоїзму, без  самолюбства:  він  не  просить  Христа  прийти  до  нього  для  того,  щоб  йому,  овіяного  горем  невиліковної  хвороби  слуги  його,  стало  трохи  легше, але  він  просить  за  іншого, чужого,  який  став  йому  найдорожчим. Його  власна  віра  була  міцною,  непохитною і він  неодмінно  розумів,  що  прихід  Господній  до  його  обійстя  це  вже  рай,  це  вже – вічне  життя,  він  цього  очікувати  не  може,  він  ще  не  є  готовий  до  вічного  блаженства,  так  як і  слуга  його.  А  те,  про  що  він  просив,  це  щоб  при  усіх  обставинах  його  власного  земного  життя,  в  яких  відбувалися  його  страждання,  скорботи  і  страх,  Господь,  сказав  Своє  Державне  Слово,  відновив  спокій,  тишу  і  радість  у  глибині  душі  переживань сотника. А  яку  різницю  помічаємо, дорогі, з нашими  поступками  у  відношенні  до  Бога,  до  свого  ближнього:  сотник  розумів,  що  він  знаходиться  десь  ще  далеко  від  Тайни  Царства  Божого,  поза  отим  всеобіймаючим  чудом  Любові  Божої,  яка  покорила  його  душу,  яка  вже  усе  в  ньому  перемогла,  підкорила  його  родину,  обернувши  його  в  рай,  готовим  прийняти  Господа.

І як  нам  потрібно  навчитися  цього  Богоспасенного Слова:ми  знаходимося,  стоїмо  перед  Богом  із  своїми  потребами,  своїми  тривогами,  страхом  і  слабостями,  про  що  ми  повинні  молити  Бога?   І  чи  можемо  ми  молити  Його,  щоб  Господь  прийшов  до  нас,  і  дав  нам  досвід  Раю,  коли  у  нас  на  душі  ніякого  раю  нема,  немає  навіть  умов  для  райського  життя,  бо  в  нашій  душі  одна  роздільність,  невірство,  страх,  відсутність  любові,  одна  неправда  життя.  А  сюди  Бога  потрібно  кликати  тільки  за  допомогою,  просити  Бога,  щоб  Він  Своїм  пришестям  переніс  нас  до  Царства  Божого  такими,  якими  ми  є – це  неможливо.

І  тому  ми  так  часто  буваємо  розчарованими  у  власній  молитві.  Ми  стаємо  перед  Богом  і  просимо  Його:  Яким  я  являюсь,  без  перемін  у  духовному  порядку,  чахнучи  у  гріхах,  перенеси  мене  в  Рай,  зроби,  щоб  вже  зараз,  негайно, я  зміг  пережити  життя  майбутнього  віку,  вільну  від  усього  того,  у  чому  я  живу  гріховно! І  тут  відповідь  Святого  Письма: «Ніщо  нечисте  не  може  успадкувати  Царства  Божого».

Такими  якими  ми  є,  увірватися  до  Царства,  увірватися силою,  або  обманом  ми  не  зможемо.  Зовсім  про  інше  ми  повинні  просити:  «Господи,  я  наділений  хворобами,  знаходжусь  у  розслабленні,  душа  моя  оповита  гріхами – смерть  наді  мною  провіває,  смерть  внутрішня,  занепад,  духовне  розложення  душі  уривається  до  мого  серця,   і  мені  страшно,  однаково,  я  стараюся  підтримувати  тління,  бо  нема  в  мені  мужності  скинути  оці  страшні  кайдани  із  себе».

Скажи,  о  Боже,  тільки  Слово,  одне  Державне  Слово,  а  поки  що  не  приходь,  я  не  можу  Тебе  прийняти,  у  мене  дуже  мало  до  Тебе  вірності,  щоб  після  Твого  приходу  не  запросити  до  тієї  ж  домівки  ворогів  Твоїх –  тільки  скажи  Слово,  Животворне  Слово!  Скажи  тільки  Слово,  від  якого  би  здригнулася  душа  і  стала  цілісною,  виздоровіла  би.  А  зустріч  з  Тобою,  Господи,  наступить,  коли  Ти  захочеш…

У  цьому  і  є  прояв  віри,  сильної,    глибокої,  такої  віри,  яка  заснована  на  пізнанні  невидимих  речей,  якими  вони  є.  Ми  не  можемо,  такими,  якими  ми  є,  увійти  до  Раю,  ми  не  сміємо  навіть  просити  Господа  увійти  до  нашого  життя  і  залишитися  в  ньому,  тому  що  ми  його  залишимо і  відійдемо.  Нам  потрібно  розпочинати  із  чогось  меншого,  однак,  потребуючого  сильної,  мужньої,  живої  віри: Скажи  Слово,  Господи,  щоб  мені  зцілитися!  А  коли  я  зцілюсь,  коли  я  підведуся  з  гробниці  розслаблення  і  смерті,  я  докладу  зусиль  Тобі  послужити  вірою  і  правдою, і  настане  та  пора,  коли  Ти  зможеш  увійти  до  моєї  домівки   хоча  би  на  мить,  привнести  до  нього  віяння  Раю,  замість  царюючого  тепер  там  віяння  смерті.  Ти  увійдеш,  у  будеш  прийнятий,  мов  Найкращий  Приятель  вірними  друзями,  тому   що  до  того  часу  ворогів  Твоїх  не  залишиться  в  цій  родині:  самолюбства,  гніву,  невміння  прощати,  жадібності…

Ми  можемо  часто  звертатися  до  Спасителя  за  Його  Божою  допомогою,  щоб  відвідав  нас  непримітно,  не  відчуваючи  Його  Святої  присутності,  десь  там  здалека,  і  хай  буде  Його  Свята  Воля…

І  якщо  ми  могли  би ми  з  такою  вірою,  з  пізнанням  такої  святості  Божої  до  Нього  звертатися – Яким  близьким  до  нас  був  би  Бог!  Тому  що  Він  до  нас  наближається  завжди.  Він  є  завжди  близько  нас,  але  ми  його  відчуваємо  тільки  люблячим  і  покірним  серцем.  Невеличка  іскорка  любові  у  нас  буває – покори  дуже  мало. І  якщо  ми  до  Бога  звертаємося  і  просимо: Господи,  хай  буде  те  добре,  те  святе,  про  що  мріє  моя  душа  для  моїх  близьких –  а  мене  Ти  можеш  обійти,  пройти  попри  мене  до  них…

Якою  була  би  радість  у  Господа  від  такої  любові,  яка  готова  віддати  свою  радість,  життя  задля  інших.  Амінь.

Ваш  у  Христі  отець  Іван,  парох

4 липня 

Хрестовоздвиженський  Кафедральний  Собор

 м.  Ужгород