СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!

Євангельська літургійна розповідь, возлюблені в Христі Браття і сестри, яку Свята Церква Христова пропонує нам у сьогоднішню Неділю, вказує нам на два види несіння власного, важкого життєвого хреста: смерті найдорожчих на землі людей – любимого чоловіка та єдиного сина.

Отже, жінка,  яку у воротах міста Наїна зустрів Спаситель, втратила людину, яку колись, ще в юному віці так полюбила, що  залишила своїх батьків та матір і, все, щоб  бути назавжди із своїм обранцем, розділити з ним все своє майбутнє радощі, і горе. На кінець, від їхньої спільної любові народжується син, в якого, щоб він був справжньою окрасою благочестя родини, вкладали всю батьківську любов та материнську ласку, який, як їм думалося, на кінець – підтримає в батьківській старості немочі рідних батьків, потішить, заспокоїть їх в останні дні.

Раптом помирає чоловік, перша і остання любов цієї жінки, і вона ще не встигла оговтатися від цього важкого людського горя, як на її материнське серце падає ще важчий камінь страждання – помирає її єдиний син, остання надія її земної старості. І біля міської брами її зустрічає Христос, Його Людинолюбне серце наповнюється  великим жалем, співстражданням та Божим милосердям до цієї жінки – вдовиці. Він звертається до неї із словами Божої Всемогутності, які стали для всіх присутніх спасенними та життєдайними, бо Господь показує, що настав кінець стражданням цієї жінки.

Не плач! Спаситель не говорить, щоб жінка потішилася тим, що її син воскресне, в останній день, в день загального воскресіння. Він не говорить їй, що це загальна доля всіх людей, і що їй випала особливо важка доля життя, що її Господь ніколи не покине.

Він говорить: Не плач! І вона зупиняється разом з багаточисельною похоронною процесією, а Христос, підійшовши до бездиханного тіла юнака, Своїм Вседержавним, Всемогутнім Божим Словом – вертає до життя її останню надію, і все те, що ще в неї залишилося на той час, що з’єднує її з вічністю, бо любов є вічною, для неї не існує жодних перепон, немає ніяких кордонів.

Отже, возлюблені в Христі! Багатьом матерям – християнкам приходиться на протязі власного земного життя переживати багато бід та скорбот, бо такі вже вони є схожі на життєву недолю євангельської наїнської вдовиці – матері.

Скільки люблячих чоловіків та добрих синів пропало в часи лихоліть, міжусобних та жорстоких військових подій, в результаті важких хвороб, а скільки їх відходило з цього життя передчасно; і за цим усім,  по – перше, лилися ріками безперестанку материнські сльози, що назавжди зрошуватимуть  синівські могили, могили любимих чоловіків, вічним, важким каменем увігнані до страждаючих материнських сердець.

Кожній матері, завжди Господь повторює: Не плач! Не шукай свого сина, свою любов-чоловіка, десь там, у минувшині, бо в минулому тільки те, що пройшло бурхливою річкою, безжалісним ураганом страждань, розчавило. змило з лиця землі все те, що було найдорожчим, а принесло таке важке горе та ріки сліз. А любов, а вона не помирає ніколи, любов міцніша смерті, вона об’єднує людей і тут, на землі, і в вічності.

Буває часто, людина на протязі власного земного життя носила в своєму серці мрію, надію, любов – раптом наступає крах, самим незрозумілим чином ставить людину в глухий кут; все ламається, все буквально помирає, людина залишається одна, спустошена, подавлена, без усякого змісту на власне майбуття, подібно до жінки-вдовиці з Наїну, і ми, немов ця страждалиця – мати, що ховає свого єдиного сина, все помайнуло, немов у короткому сні, все померло раз і назавжди, нічого в житті більше не залишилося. І тоді говорить до нас Спаситель, у Божому милосерді та співстражданні, накінець, неперевершеній Божій любові до нас.

НЕ ПЛАЧ! Зупинися! Я тут, біля тебе, а ти Мене, страждальнице, не помічаєш! І Своїм Всемогутнім Державним Словом зможе відродити  в наших змертвілих серцях, в безсмертних душах наших та житті все, що свого часу знесло вітрами, що пропало, немовби назавжди.

Нам потрібно все своє земне життя вчитися від Христа, з якою любов’ю та співстражданням ми повинні відноситися до чужого горя, немов би воно було нашим. А з якою любов’ю Христос промовляє слова: Не плач! – щоб не образити цю вдовицю, не обурити її подібними словами. Нам конче потрібно навчитися подібне промовляти, щоб наші слова про віру, про Бога, про надію не були приниженням наших ближніх, щоб не принижувалась гідність людини, яка опинилась в нещасті та горі. Наші слова повинні бути потіхою та радістю, бо через нас повинна входити в їхні серця потіха в земному горю, відновлення вічної надії та сил до життя.

І хай нам, вірним, Господь посилає таке співстраждання, таку міцну любов, щоб усі ті, кому ми промовимо слово надії та втіхи, ожили би, ожили би вічною надією, всеперемагаючою вірою, і змогли би повірити, що все, до кінця, без усякого залишку, перемагає любов – і Божа, і  людська.

Будемо завжди пам’ятати це! Амінь.

Ваш у Христі, отець Іван Тидір