Слава  Ісусу  Христу!

Яка  неперевершена  радість  та  духовне  піднесення,  дорогі  браття  і  сестри,  наповнюють  наші  серця,  коли  чуємо  з  Євангельських  розповідей  про  невимовні  та  чудесні  благодіяння  Спасителя,  та  про  безмежну  Божу  Любов  до  грішної  людини,  про  невичерпне  Христове  Милосердя  та  постійну  турботу  Бога  за  усіх  нас.  І  разом  з  тим,  з  кожної  Євангельської  розповіді  ми  маємо  чимало  можливостей  чомусь  доброму  навчитися.

А  тепер  звернімо  свої  духовні  погляди  на  зміст  сьогоднішньої  Євангельської  розповіді,  коли  Господь  наш  Ісус  Христос  із  Своїми  учнями  перебував  у  краях  гадаринських.  Серцевидець – Христос  на  цей  раз  хотів  показати  народу  про  Його  незаперечну  владу  над  темними  бісовськими  силами,  «…бо  і  біси  Йому  повинуються»-, як  говорили  на  той  час  про  Нього  люди.

Спаситель  із  Своїми  учнями  наближався  до  земель  Гадаринських,  і  коли  вони  опинилися  у  передмісті Гадари,  недалеко  від  міського  кладовища,  слухачів  Христових  раптово  охопив  страх,  з – поміж  гробів  до  них  із  страшним,  озвірілим  та  нелюдським  криком  наближалася  біснувата  людина,  ця  людина  знаходилася  у  полоні  темних  диявольських  сил.  Зазвичай,  біснуваті  були  наділені  сатаною  могутньою  фізичною  силою,  а  їхня  духовна  природа  була  не правлена  тільки  для  руйнування  усього  доброго  та  святого. Зло  було  їх  улюбленою  справою,  тому  вони  постійно  наводили  страшний  жах  для  випадково  проходячих  людей  повз  цього  кладовища.  І  здорове  суспільство  подібних  людей  завжди  старалося  ізолювати    подалі  від  поселень.  В  даному  випадку  цей  нещасний  хворий  на  біснування  чоловік  проживав  на  кладовищу,  там,  де  є  вічна  пітьма,  де  є  один  жах  від  думки  про  смерть;  і  у  такій  нелюдській  полишеності,  подібні  люди  повинні  були  погоджуватися  із  таким  несправедливим  життєвим  світо порядком.  Здорові  люди  воліли  набагато  довшою  дорогою  обходити  це  кладовище,  лиш  би  не  попадатися  на  очі  цьому  біснуватому,  бо  дикі  вигуки  та  волання  таких  людей  можна  було  почути  по  усіх  навколишніх  околицях.

А  тут  бачимо,  як  темні  сили,  які  багато  років  тому  полонили  душу  людини,  розпізнають  у  натовпі  людей  цілительну  благодать  Спасителя,  яка  вже  порушила  спокій  темних  сил  в  душі  людини – жертви  диявола.  Народ  чує  разючий  крик  сатани  до  Сина  Божого: «Що  до  мене  Тобі,  Ісусе,  Сину  Бога  Всевишнього,  що  прийшов  так  передчасно,  прошу  Тебе,  не  муч  мене»? (Лк. 8, 28).  Постільки  Спаситель,  як  зазвичай,  виганяючи  бісів  з  людини,  наказував  їм  йти  до  пекельних  мук.  А  в  даному  випадку  бачимо,  що  бісам  значно  жити  легше  на  землі,  посеред  людей,  аніж  на  місці  вічних  мук – у  пеклі;  тому  вони  просять  Ісуса  щоб  дозволив  їм  вселитися  у  свине  стадо,  яке  поруч  них  випасалося.  І  за  велінням  Спасителя,  коли  темні  сили  вселилися  у  свине  стадо,  воно  тут  же  кинулося  з  прірви  у  море,  де  все  утонуло,  а  біснуватий  чоловік  зразу  же   виздоровів.

Це  Євангельське  чудо,  дорогі,  засвідчує   нам  про  ту  надзвичайну  силу  та  владу,  яку  Спаситель  мав  над  бісівськими  силами – могутніми  духами  пітьми  гріха  та  беззаконня,  що  загордувавшись  з  духів  світла,  визначених  слуг  Божих,  стали  Його  заповзятими  ворогами,  воднораз,  найбільш  нещасними  створіннями  на  світі.

І  тут  постає  перед  нами  питання – чому?   По – перше,  вони  назавжди  втратили  головну  мету,  для  якої  створив  їх  Творець,  тобто,  до  участі  у  Божому  Житті  та  Його  Небесному  Царстві.  Здавалося,  що  цей  благодійний  вчинок  Спасителя  справить  якесь  позитивне  враження  на  гадаринських  жителів,  найперше  у  тому,  що  Спаситель  у  такий  спосіб  звільнив  мешканців  околиць  Гадари  від  разючого  страху  та  жаху,  які  приносив  їм  цей  знедолений  чоловік.   А  по – друге,  була  визволена  ще  одна  жертва – людина  від  тенет  бісівських.  Бо  до  цього  не  раз  люди  заковували  його  міцними  кайданами,  залізними  путами,  а  він,  із  легкістю  все  це  розривав,  наводячи  на  здорове  суспільство  один  жах  та  переполох.

Щоправда,  у  іншому  це  чудо  вчинило  між  гадарянами  тривогу  та  страх,  ці  жителі  зазнали  великої  матеріальної  втрати,  бо  лишилися  своїх  тварин.  І  вони,  зібравшись  разом,  прийшли  до  Ісуса,  просили  Його,  щоб  Він  покинув  їхнє  поселення,  по скільки  боялися,  що  Він  принесе  їм  ще  більшої   кари,  наскільки  вони  були  перейнятими  надбанням  земних  благ,  що  таке  велике  чудо  Спасителя  не  впливає  на  них  тільки  тому,  що  лишилися  земного  дочасного  добра.  Поступок  гадарян  постає  перед  нами  надзвичайно  загадковим,  бо  не  відразу  можемо  зрозуміти  його  головного   змісту.

Отже,  до  якого  походження  людей  можна  віднести  отой  народ,  який  в  один  і  той  же  час  принижується  перед  Спасителем,  і  тут  повстає  проти  Нього,  віддає  Йому  своє  почитання,  в  той  же  час  проявляє  до  Нього  свою  непримиримість;  молить  Його,  але  своїм  молінням  виганяє  Його  з  поселення?  Вороги  це,  чи  шанувальники  Його?    Не  шанувальники,  бо  не  бажають  Його  присутності  між  ними,  не  визнають  Його  безмежних  милосердних  вчинків,  не  відчувають  не  тільки  любові,  але  й  елементарної  подяки  до  Нього.  І   чи  можна  назвати  їх  ворогами?  Коли  вони  не  докоряють  Йому,  не  нарікають,  ні  клянуть,  не  переслідують  Його,  а  приходять  до  Нього  у  покірних  мольбах?   Яке  відчуття  керувало  цими  людьми  коли  вони  йшли  назустріч  Христу,  щоб  чим  скоріш  віддалити  Його  від  себе?

Святий  Євангеліст  Лука  показує  нам  чітку  картину  поведінки  гадарян  в  тому,  що  власний  страх  заставив  їх  говорити  Христу  правду  про  своє  життя.  Коли  від  Христа  абсорбує  велич  та  слава  Божа,  людина  зразу  відчуває  переворот  у  серці,  подібне  відчуває  кожен  благочестивий  християнин.

Свого  часу  Апостола  Петра  обійняв   страх  від  великої  кількості  риби,  яку  зловили  за  одним  словом  Христовим,  тої  миті  він  промовив   майже  те  саме,  що  й  гадаринські  жителі: «Вийди  від  мене,  Господи!  Тому  що  я  людина  грішна»

(Лк. 5, 8).  Подібний  страх  появляється  у  серці  людини  у  результаті  глибокого  пізнання  власної  негідності,  покори  перед  Божою  Величчю;  цей  страх  є  надбанням  чистої  віри.  В  ньому  глибоко  поєднуються  умильність,  покора  та  любов,  що  є  приємним  Богу.  Не  такий  страх  володів  гадарянами.  Вони  визнають  своє  безсилля  перед  Богом,  а  у  визнанні  Божого  Сина  у  них  була  відсутньою  ухильність  благочестя,  що  є  притаманною  в  подібних  випадках  для  правдиво  покірної  душі.  Вони  бачать  в  Особі  Ісуса  Христа  силу  та  владу  вищу  від  людської,  але  не  бажають  її  зрозуміти,  звідки  у  Нього  така  влада  і  сила.  У  своїй  неправдивій  покорі  перед  Христом  вони  шукають  тільки  мотиви,  щоб  Його  віддалити  від  себе.  І  це  не  є  страхом  віри,  у  якій  будується  любов  до  Божественної  величі,  це  страх  невірства,  що  віддаляє  людину  від  Бога.

Тепер  поступок  гадарян  є  дещо  нам  зрозумілим,  так  як  вони  проживали  у  вічній  пітьмі  гріха  та  беззаконня,  не  маючи  власної  віри  у  серцях,  не  дбаючи  про  своє  духовне  просвітлення.  Піддавши  своє  земне  життя  гріховним  пристрастям,  вони  акліматизувалися  з  подібною  манерою  життя,  вважаючи  його  найвищим  і  цілком  природним.  Гадарянам  здавалося,  що  за  присутності  у  них  Божого  Сина,  буде  порушено  їхній  уставлений  світо порядок,  Він  ще  глибше  може  заглянути  до  їхніх  зачерствілих  у  гріхах  душ,  виявить  усі  їхні  потаємні  беззаконня.

Ця  Євангельська  подія  є  для  нас  рідною  в  тому,  що  всі  ми,  хоч  не  так  явно,  але  подібним  чином  приспособлюємося  до  матеріального  життєвого  складу,  коли  у  серці  поступово  утворюється  холодна  індиферентність  до  всього,  що  перевершує  наші  суто  матеріальні  цінності.  У  той  час  нами  більш  за  все  оцінюється  загниваючий  спокій  власної  душі,  що  на  ділі  це  вже  є  мертвість  душі.  Тоді  не  тільки  відсутнє  бажання  відчути  свій  моральний  стан,  напроти,  стараємося  якось  обходити  стороною  подібні  питання,  які  виходять  за  границі  звичайних  речей,  щоб  змогли  розбудити  нашу  приспану  совість.

За  нашими  власними  поступками  дуже  важко  розпізнати  нас,  хто  ми,  чи  запеклі  вороги  віри,  або  слухняні  її  діти:  бо  ані  явної  ворожнечі,  ані  любові  до  неї  ми  не  показуємо  своїми  поступками.  Господь  Своїм  Божим  милосердям  Сам  приходить  до  грішної  людини;  інколи  відкривається  нам  у  різних  хворобах  та  недомаганнях,  у  життєвому  забезпеченні,  у  різних  земних  перипетіях,  відкривається  Він  перед  нами  у  Своїй  Божественній  Величі  та  Силі.  І  як  ми  зустрічаємо  Його  у  цих  явленнях?   Буде  надзвичайно  важко  та  відповідально  для  нас  у  часі  Божої  присутності,  тому  що  вже  не  зможемо  нести  гріховне  ярмо  тимчасового  та  матеріального,  потрібно  буде  змінити  власний  світогляд,  щоб  воскресла  мертва  душа.

Отже,  завжди  пам’ятаймо,  дорогі,  що  є  для  нас,  християн,  найбільшим  добром  на  землі!   Спаситель  завжди  на  звертає  Свою  увагу: «Яка  користь  людині,  що  цілий  світ  здобуде,  а  занапастить  свою  душу?  І  що  може  людина  дати  взамін  за  душу  свою?  Син  Чоловічий  має  прийти  в  славі  Отця  Свого  з  ангелами  Своїми  і  тоді  віддасть  кожному  згідно  з  його  ділами» (Мт. 16. 26).

Якщо  ми  втратимо  власну  безсмертну  душу,  тоді  перед  нами  постане  нещасне  майбуття,  якого  взагалі  може  не  бути.  Сам  Бог  віддав  Свого  Єдинородного  Сина  на  муки  та  ганебну  смерть,  щоб  нашу  душу  врятувати.  Святий  Апостол  Павло  говорить: «Знайте,  що  не  тлінним  золотом  чи  сріблом ви  були  відкуплені  від  марного  життя  вашого,  що  передане  вам  від  батьків,  але  дорогоцінною  Кров’ю  Христа,  як  Непорочного  і  Чистого  Ягняти,  що  призначений  був  іще  перед  закладанням  світу,  але  був  об’явлений  вам  останнього  часу.  Ви  через  Нього  вірите  в  Бога,  Який  воскресив  Його  з  мертвих,  та  прославив  Його,  щоб  ваша  віра  й  надія  були  на  Бога» (1 Петра 1, 18 – 21).

Тому,  дорогі,  дбаймо,  ще  тут,  на  землі,  про  найважливіше,  про  спасіння  нашої  безсмертної  душі,  а  Милосердний  Господь  також  подбає,  якщо  нам  забракне  духовних  речей,  яких  потребує  до  спасіння  наша  душа.  Амінь.

Ваш  у  Христі,  о.  Іван –  парох

Хревстовоздвиженський  Кафедральний  Собор.

27  листопада  2016 р.