Слава  Ісусу  Христу!

Сьогоднішня  Євангельська  розповідь, дорогі браття і сестри, показує  нам  два  чинники  крайнього  людського  горя:  вдівства  та смерті єдиного сина.

Жінка, яку зустрів Спаситель у брами міста Єрихону, лишилася  любимого чоловіка, якого в молодості так полюбила, що залишила батька і матір, все, щоб бути назавжди із своїм коханим: і від їхньої  взаємної любові  народився син, в якого вони  вкладали все, усю свою надію та устремління, всю свою любов та ласку, як їм гадалося, він для них буде добрим продовжувачем  роду,  потішить, підтримає їх в часі їхньої старості.

Раптом помирає чоловік, перша і остання любов цієї жінки, а тепер, ще не встигла оговтатися від такої важкої болі, вона хоронить свого сина, усю надію свого майбуття: і біля міської брами її зустрічає Спаситель, Він також увесь пронизаний  жалістю та співстражданням,  звертається до неї мов до самої близької.  З вуст Христових лунають Богоспасенні слова, які сповіщають нещасній вдовиці, що її горю повинен настати кінець.  Не плач!  Спаситель не говорить:«Облиш своє горе, твій син воскресне останнього дня».  Він не говорить жінці те, що це загальна доля людства,  що їй випала важка доля, що Господь її ніколи не залишить. Христос говорить: «Не плач»! І вона зупиняється разом з похоронною процесією, а Син Божий, Своїм Державним Словом, Божим Велінням, Всемогутністю та Милосердям Бога, вертає до життя її останню надію, все, що в неї на той час залишалося, і не тільки на землі, ба навіть те, що її може єднати з вічністю, бо любов перемагає всілякі перепони смерті,  відстані і часу, а переносить людину до вічності.

Багатьом матерям та жінкам  за останні роки довелось пережити  страшне  горе,    подібно цій вдовиці – матері.  Скільки чоловіків та синів відняла від нещасних матерів та жінок  жорстока війна на Донбасі, що так передчасно, захищаючи наш спокій, відходили до вічності, залишили своє життя в боротьбі з окупантами, скільки материнських сліз пролито, і кожній нашій матері говорить Господь: Не плач!  Не шукай свого сина, чоловіка свого, свою любов  десь в минулому, в минулому тільки те що вже відбулося, але любов не помирає, любов міцніша за смерть, любов поєднує нас, тут, на землі,  щоб доправити нас до вічності.

Часто буває з нами, коли до нас навідується горе, нашу душу воно безжалісно розриває, перед нами жевріє наша власна віра, біля нас невидимо перебуває Господь, але так реально, як і тоді, ми до нього звертаємося в молитві, кидаємося своїм горем, звертаємося до Нього власною вірою,  мов морські хвилі, бурхливою до Нього надією,  ледь жевріючою своєю любов’ю  і владно просимо:  Господи , дай мені втіху !  І неодмінно, ми б захотіли, щоб Господь поклав Свою Руку на наше зачерствіле у гріхах серце, а у відповідь на наше горе привніс у серце повний спокій,  в наше життя – оновлення,  увійти до наших духовних глибин, які змогли би переступити і час,  і вічність, щоб наше земне життя, яке наповнене навпіл горем з радістю – для того,  щоб наше серце досягло таких надзвичайних глибин, щоб усе згоріло, що не є любов’ю, відданою, неперевершеною любов’ю, щоб не залишилось в наших серцях окрім любові нічого.

Нам  також говорить Господь: «Не плач»! – не в тому значенні, що просить нас забути  своє горе та негаразди, а в тому, щоб ми вірою  в Нього,  з довірою  в речах невидимих, змогли перерости себе самих, перерости час,  вирости до міри  довершеної, духовної людини, яка гідна проживати любов’ю до померлих  та Любов’ю до живих, рівнозначною любов’ю, яка нічим не повинна відрізнятися, тому що на землі вона є вічною і після смерті вона залишається  непохитною.

З цими словами до нас Часто звертається Господь:  Не плач!  Він нам не наказує: «Утримуй свої сльози»!  Він не хоче щоб ми показували свою мужність, якої в нас і так обмаль.  Він говорить, чому ми Його не помічаємо, а в Ньому – безмежних глибин вічності, і чи ми не розуміємо,  що усопший не помер, а до часу  заснув.  Ми так і не зрозуміли, що любов міцніша смерті, та любов, яка об’єднає  небо із землею. Господь ставить перед нами значиму потребу віри, щоб ми більше  не пропонували себе жаліти, не думали тільки за себе, не зосереджували  себе тільки на власному горі, життя продовжується, воно бездонне, наше життя є всеперемагаючим,  воно постійно продовжується на землі, яке веде нас до фізичної смерті  з такою світлою надією, з радісним трепетом очікування, щоб свого часу увійти до вічного Господнього спокою.

Вдумаймося ще раз у ці Божі Слова, згадаймо, що відбувалося, може бути, у присутності Пресвятої Діви Марії, бо і перед Нею образно проходило те, що Їй потрібно було пережити.  А Вона, одинока Жінка, колись крокувала  трагічним смертним  шеством Свого Божественного Сина, Вона чула у самих глибинах Власної Душі, у глибинах Власної віри, слова Її Сина: «Не плач»! Церковна пісня це показує саме цим висловом: «Не ридай Мене, Мати, зряще во гробі…». Ми цю пісню чуємо у Страсний тиждень, заглиблюючись у її зміст, і ми відчуваємо так природно, що ці слова почула в глибинах  Своєї душі  Діва Марія.  Але вони звернені і до нас; не плач, дивлячись на домовину, встану, воскресну, коли все буде сповненим, уся правда землі, коли всіляке земне горе дійде до границь і зіллється на нас Боже Милосердя, коли настане кінець усьому, коли і до нас прийде черга стати лицем перед Славою Божою.

Отож, просім завжди у Бога  можливості співстраждати, можливості так любити, щоб ті, кому нам доведеться сказати Слово Віри, Надії та Потіхи, ожили б,  вічною Надією, всеперемагаючою Вірою,  і повірити, що все, без усякого залишку, перемагає Любов – Божа і людська.  Амінь.

Ваш у Христі,  о. Іван

6 листопада 2016 р.

Хрестовоздвиженський Кафедральний Собор