Слава  Ісусу  Христу !

Назвичайна  радість та неперевершене натхнення  наповнюють  душу християнина  від Євангельських  розповідей  про  чудесні  виздоровлення Спасителем  грішних  людей, до  яких  проявляв  Своє  Божественне милосердя та  невимовну  любов Син  Божий. І  разом  з  тим, з  кожної  Євангельської  розповіді  ми  можемо  багато  чому  доброму  навчитись.

А  тепер, возлюблені у Хресті, перенесемо  свої  духовні  погляди  до  часів  Христового  проповідництва,  як  Він, з  багаточисельною  юрбою  Своїх  послідовників опинився  в гадаринських  землях  і,  проходячи  повз  тамтешнього  кладовища,  раптом   усіх  присутніх  охопив  жах від побаченого;  з  поміж  гробів  із страшним ревом  наближалася  біснувата людина,  зазвичай,  біснуваті  були  наділені  дияволом   надзвичайними  фізичними силами,  їх   заковували в ланцюги,  але  вони  легко  визволялися від  міцних  оков, в  результаті, руйнуючи  все   на  своїй дорозі.  І  за  старозавітнім  законом,  таких  людей  потрібно  було  ізолювати  від  здорового  суспільства,  їх  виганяли  на  прозволяще, і  якщо  біснуваті  наближалися  до  здорових  людей, їх  побивали  камінням.  В  даній  розповіді  ми  бачимо,  що  один  із  біснуватих  знайшов  собі  пристанище  на  кладовищі, там,  де  була  вічна  пітьма, де  був самий страшний  жах  від  однієї  думки  про  смерть, і  в  подібній  пітьмі  полишеності,  цей  біснуватий повинен  був перебувати в такому неправдивому полишенні тодішнього правопорядку.     А здоровим людям,  в свою чергу, краще  було обходити це, казалось би прокляте  місце десятою дорогою, щоб тільки не зустрітися з біснуватим.

В  сьогоднішній розповіді ми бачимо, як біснуватий розпізнає Божого Сина, так як всепронизуюча Божа Сила Спасителя  за сотні метрів порушує  спокій темних сил цієї людини : «Що Тобі  до мене, Ісусе…,  що прийшов так передчасно,  прошу Тебе, не муч мене» (Лк. 8, 28).  І Спаситель, як зазвичай,   виганяючи  бісів з людей, наказував їм відходити до вічних пекельних мук.     А тут біси  молять Господа,  щоб  не губив  їх «…щоб позволив їм увійти у свинне стадо, що не далеко від ним випасалося» ( Лк. 8, 32).  Спаситель дозволяє їм, і  як тільки увійшли біси у свинне стадо,  «… стадо кинулося з кручі в море й потонуло» (Лк. 8, 33), а  біснуватий чоловік відразу  виздоровів.  І це чудо вказує нам на ту надзвичайну силу та владу, яку Христос Спаситель має над темними силами зла, тими могутніми силами пітьми, які за своєї  загорділості, із духів світла, стали заповзятими ворогами Божими, воднораз, найбільш нещасними сотворіннями на світі.  Тому що вони раз і назавжди втратили головну мету, до якої їх покликав Творець.

І це чудодійство Спасителя  вчинило  великий переполох   серед гадаринських жителів, і не як саме чудо, а як те, що все стадо потонуло у водах, і господарі свинного стада зазнали  значних втрат. Тому вони, зібравшись разом, прийшли до Ісуса, просять Його, щоб Він покинув їхнє поселення, бо боялися, що ще якусь кару наведе на них Син Божий. Слухаючи цю Євангельську розповідь, нам, звичайно, стає не зрозумілим, щоб людина настільки була не  розумною, що виганяє від себе Бога, Великого Чудотворця.  І тут помічаємо, як сильно може бути засліпленою людина, прив’язаною до тимчасових земних речей і так перейматися земним добром, що навіть великі Божі чуда не помічає грішна людина, бо я втратив багато земного, матеріального,  а що далі ?  А  де все те, над чим моє грішне тіло довгий час трудилося ?

Як тут пояснити подібний поступок гадаринських жителів?  Він постає перед нами надзвичайно загадковим, що не відразу можна зрозуміти  його зміст.

До якого роду людей можна віднести той народ, який в один і той же час понижується перед Спасителем, і зразу повстає протии Нього,  віддає Йому своє почитання, в той же час проявляє до Нього свою непримиримість;  просить Його, але своїми проханнями хоче вигнати Його від себе ?   Вороги це, чи шанувальники Його ?  Не шанувальники, бо не бажають Його присутноті  між ними, не визнають Його безмежних милосердних благодіянь, не відчувають ані любові, ані подяки до Нього.  Але і не можна їх називати ворогами, бо вони не докоряють Йому, не нарікають, не переслідують Його, а приходять до Нього  з  покірними мольбами.  А яке вічуття керувало цими людьми, коли вони йшли назустріч Ісусу Христу, щоб чим швидше віддалити Його від себе ?

Святий  Євангелист Лука підкреслює,  що коли вони довідалися про чудо,  яке зробив Син Божий, були обійняті великим страхом (Лк. 8. 37), і це  відчуття страху заставило їх говорити те, що потім вони скажуть Господу.  А чого ж вони таки боялися?   Коли приходить на землю слава та велич Божа, людина не може не відчувати  своїм серцем відчуття душевного перевороту.  Святий апостол Петро був обійнятий великим страхом від великої кількості риби, що було зловлено за одним словом Христовим, і тоді він промовив майже те ж саме, що й гадаринські жителі: «Вийди від мене, Господи!  Тому,  що я людина грішна» (Лк.5, 8). Подібний страх відбувається в серці людини в результаті глибокого пізнання власної негідності перед Лицем Божим; що є надбанням щиросердної віри.  В ньому обєднуються любов та покора, тому подібне відчуття  є завжди приємним Богу.  Але не такий страх заволодів гадарянами.  Вони визнають своє безсилля перед Божою  Всемогутністю.  А в цьому визнанню  Божого Сина  відсутнє всеціле покладання на волю Божу, що є приємним в подібних випадках для душі, що сповна  керується покорою.

В даному випадку, можливо, гадаряни вбачають в Божому Сині силу та владу вищу від людської, але не проявляють жодних бажань її зрозуміти, звідки в Нього така влада і сила.  У своїй неправдивій покорі перед Христом  вони  шукають тільки причини, щоб Його віддалити від себе.  І в результаті, це не є страхом віри,  в якому  привалює любов до Божественної величі, а преамблою є страх невірства, що породжує в людині тільки одне бажання – відігнати від себе предмет величі та страху.

Тепер поступок гадарян є для нас зрозумілим, бо вони проживали в духовній пітьмі, не маючи в своїх серцях щиросердної віри.  Віддавшись  звичайним  земним турботам та прихотям, вони призвичаїлися до подібного способу життя, приймаючи його як звичайне та природне.

А  щодо нас,  грішних,  інколи ми настільки приспособлюємося до чогось матеріального, чуттєвого, що серцем поступово починає заволодівати холодна  байдужість до всього, що перевершує наші власні  суто – матеріальні потреби.  Тоді ми починаємо  більше всього  цінити той «загниваючий» надмірний спокій душі, який  веде до страшного духоного умертвіння.  І уже тоді не можемо ніяк пояснити  свій власний моральний стан, ми обходимо  кудись  далеко всі ті питання, що потребують від нас більше роздумів про речі, котрі   далеко виходять за коло звичайних речей.  За нашими власними поступками досить важко засуджувати нас, хто ми, чи запеклі вороги віри, чи   її слухняні діти; ані явної ворожнечі, ані жодної любові ми не проявляємо власними поступками…  Інколи Правиця Божа видимо відкривається нам у відвідинах  різних  тілесних хвороб,  горя та життєвих переживань. А як ми зустрічаємо Небесного Гостя в цих різних обставинах ?  Жах охоплює наше серце, і в цьому жахові не відчувається істинного Божого страху.  Людині буває  дуже  важко в часи Божої  присутності, тому що вона вже не може проводити  день за днем в  духовних лінощах та розслабленнях, а поступово повинні міняти свій власний світогляд, воскрешаючи свою мертву душу.

Спаситель уважно застерігає нас: «Яка користь людині, що цілий світ здобуде, а занапастить душу свою ?   І  що може людина дати  взамін за душу свою ?  Син  Чоловічий  має прийти в славі Отця Свого з Ангелами Своїми і тоді віддасть кожному згідно з його ділами « (Мт. 16, 26).   Тож,  дбаймо про нашу душу,  бо вона в нас лише одна, і якщо ми її втратимо, то перед нами буде страшне майбуття. Наша душа куплена дорогою ціною, ціною  Крові Божого Сина, Яку Він,  наш Спаситель пролив за нас  на Голгофі.

Тож, дбаймо на нашій життєвій дорозі  про  внутрішню природу, що в нас є такого, що затьмарює наш розум,  направляє волю до зла,  слова робить страшними, загниваючими, замерзаючими,  колючими,  наші слова такими руйнівними…

І  подібно гадаринському  біснуватому,  зцілимося  Ісусом  Христом,  щоб  бути навіки  здоровими.  Амінь.

Ваш  у  Христі  отець  ІВАН,  парох.