Слава  Ісусу  Христу !

Сьогодні,  возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри,  Спаситель  нам  дає  чітку  відповідь на  споконвічне  питання,  яке так  хвилює  серце  людини  на  її  життєвій  дорозі. Що  нам  потрібно  зробити тут,  на  землі, щоб  колись,  бути  спадкоємцями Божого  Царства?  Саме  з  подібним  запитанням звернувся  один  законник.      І  Спаситель  відповідає  йому  так  чітко  і  так  ясно,  що  виконанням   Божих  Заповідей  любові  до  Бога  та  до  свого  ближнього  людина  може  стати  поселенцем  у  Божому  Царстві.

Отже,  один  законник, спокушаючи  Христа,  запитує  в  Нього,  хто  все  таки  являється  його  ближнім.  На  це  Христос  відповідає  притчею  про  милосердного  самарянина,  чим  і  пояснює  одну  із  основ  християнського  віровчення.  Спаситель  показує  нам  дивний  зразок  християнського  милосердя.

Один  чоловік, говорить  Спаситель, йшов  з  Єрусалима  до  Єрихону,  і  по  дорозі  напали  на  нього  розбійники,  вони  його  розділи,  пограбували,  до  безтями  побили,  залишивши  нещасну  людину  ледь  живою.  Тією  дорогою  незадовго  довелося  проходити  священику,  і  він,  побачивши  помираючу  людину – пройшов  мимо, не  надавши  нещасному  жодної  допомоги.  Може  бути,  що  священик  спішив  на  Службу  Богові,  і  йому  ніколи  було  рятувати  помираючу  душу.  Пройшов  мимо  і  левит,  не  надавши  помираючому  ніякої  допомоги.  Нарешті  йде  тією  дорогою  самарянин,  і  він  відчуває  тривогу  в  серці,  що  помирає  людина,  хоч  вона  незнайома, але  негайно  потребує  допомоги.  Підійшовши  до  нещасного,  він  перев’язав  його  рани,  потім  обережно  посадив  нещасного  на  свого  осла і  привозить  до  найближчої  лікарні.  Самарянин  просить  доглянути  нещасного,  а  наступного  дня,  збираючись  у  подальшу  дорогу,  дає  лікарям  гроші  з  тим,      щоб      ті   потурбувалися  про  хворого  незнайомця.  А  якщо  цих  грошей  виявиться  замало,  і  ви  витратите  більше,  додає  самарянин,  то  на  зворотній  дорозі  розрахуюсь  з  вами.

Ось  і  весь простий,  нехитрий  подвиг,  який  здійснив  співчутливий  самарянин.  А  водночас яка  чиста,  небесна  краса  вбачається  у  цій  притчі.  У  душі  віруючої  людини  мимовільно  піднімається  глибока  симпатія  вдячності  до  цього  доброго  чоловіка.  Він,  очевидно,  і  не  гадав,  що  душа  його  творить  щось  надзвичайне,  велике,  а  у  самій  простоті  серця  творив  те,  що  вважав  за  звичайний  обов’язок  людської  совісті.

У  милосердному  вчинку  самарянина  Спаситель  показує  нам  ще  одну  сторону  цього  доброго  вчинку;  Він  показує  нам,  грішним,  що  зразок  людського  милосердя  ґрунтується  не  в  показній  моралі  староєврейського  суспільства,  та  не  у  танучому  десь  там  за     горизонтом      старозавітнього  священства,  що  за  своїм  священним  обов’язком  повинно  було  являтися  незгасимим  світильником  для  суспільства,  щоб  освічувати  своїм  боговгодним  життям  високоморальний  спосіб  життя  перед  іншими.  Милосердний  вчинок  ми  бачимо  в  самарянина,  одному  з  тих,  кого  юдеї  так  жорстоко,  безмилосердно  відкидали  із  власної  огорожі  спасіння.  Це  і  дає  нам  привід  чітко  зрозуміти,  що  не  місце,  ані  священний  сан,    ані  високе  становище  в  суспільстві  не  врятують  людську  душу,  а  власна  віра у  тісному  зв’язку  з  добрими  християнськими  ділами  приведуть  людину  до  Бога.

Милосердний  самарянин,  побачивши  нещасного,  не  похитнувся  у  своїх  сумнівах  що  це   юдей – один  із  тих,  хто  самарян  так  зневажав,  і  його  любов  до  ближнього  підказувала  зовсім  інше,  у  постраждалій  людині  він  бачив  Боже  творіння,  яке  потребує  негайної  допомоги.

Це  піднесене  почуття  любові  до  людини  незнайомої  й  чужої,  перевершує  будь – які  корисливі  міркування і  рівносильне  самопожертві, –  ось  у  чому краса  і  велич  його  подвигу.  Саме  в  цьому  і  полягає  істинний  дух  неперевершеної  християнської  любові.  Любов  була  і  до  Христа.  Вона  була  потрібна  і  в  часи  Старого  Завіту.  Як  закон  людського  серця  любов   завжди  вважалася  найвищою  окрасою  людини.  Але  така  безмежна,  самовіддана,  всеосяжна  любов,  яку  заповів  Христос  Спаситель,- любов,  яка  всіх  прощає  і  всім  співчуває,  яка  блага  ближнього  цінує  вище  за  власні і  готова  віддати  за  нього  життя,- така  любов  є  Нове  Слово,  Нове  Одкровення,  принесене  зверху – Божим  Сином.

«Заповідь  нову  даю  вам,- говорить  Господь,- щоб  ви  любили  один  одного» (Ін. 13, 24).   До  Христа  на  землі  панував  закон  помсти: око  за  око і  зуб  за  зуб (Вих. 21, 24).  А  Господь  прийшов  і  приніс  новий  принцип  життя:  ЛЮБОВ.  Там,  де  немає  любові,  немає  і  християнства.  Бо  Сам  Спаситель  вказав  відмінну  ознаку  любові  Своїм  послідовникам:  «По  тому  знатимуть,  що  ви  Мої  учні,  як  матимете  любов  між  собою».

Що  дивного  в  тому,  якщо  ми  любимо  тих, хто  близький  до  нас по  крові  або  дружбою?   Подібна  любов  природна,  вона  притаманна  всім  людям.  Вона  сама в  собі  носить  винагороду,  бо  оплачується  взаємно.  Але  любити  всіх  без  винятку,  хто  потребує  нашої  допомоги,  близьких  і  далеких,  добрих  і  злих,  а  тим  більше – своїх  ворогів,  як  заповів  нам  Господь, – ось  істинна,  благодатна  любов,  до  якої  ми,  християни,  покликані  і  яка  уподібнює  нас  Богові.  Така  любов  вища  за  природні  сили  людини.

Як  же  терба  любити  ближнього  і  в  чому  ця  любов  повинна  проявлятися?

Полюби  ближнього  твого,  як  самого  себе.  Ось  ясна  і  зрозуміла  всім  відповідь  Сина  Божого.  Хто  з  нас  не  любить  самого  себе  і  бажає  собі  лиха?  Ми  прагнемо  до  земного  щастя,  шукаємо  радощів  і  уникаємо  страждань,- одне  слово,  турбуємося  про  свій  добробут.  І  чи  не  в  цьому  проходить  усе  наше  земне  життя,  від  народження  і  до  смерті?  Будемо  ж  чинити  так само і  стосовно  інших  людей,  хоч  і  зовсім  для  нас  чужих.  Нехай  їхнє  щастя,  їхні  інтереси  будуть  для  нас  так  само  дорогі  і  близькі,  як  наші  власні.  Ми  радіємо  звоїм  удачам  і  тужимо,  коли  спіткає  нас  горе.  Зуміймо  також  радіти  чужій  радості  і  співчувати  чужому  горю  так,  немов  це  стосується  нас  особисто.  Ми  ситі,  вдягнені  і  взуті,  не  знаємо  самотності  й не  розуміємо,  як  важко  терпіти  голод  та  злидні.  Тож  увійдімо  у стан  того,  хто  потребує  допомоги,  в  думці  поставмо  себе  на  його  місце  і  допоможемо  йому  так  само,  як  допомогли  б  собі.

Ми  плачемо  й  тужимо,  коли  смерть  забирає  в  нас  дорогу  і  кохану  людину;  так  зрозуміймо  ж  серцем і  розділимо  чуже  горе,  немов  би  своє,  власне,  коли  побачимо  їх  біля  домовини,  помолімося  разом  з  ними  за  померлого  так  саме  гаряче  і  щиро,  як  хотіли б ми,  щоб  після  нашої  смерті  молилися  за  нас.  Та  хіба  можна  перерахувати  всі  випадки,  де  може  і  повинна  проявляти    людина  неперевершену  християнську  любов  та  милосердя.   Нива  любові  безмежна  і  така  різноманітна,  як  різноманітні  обставини  людського  життя.

Не  даваймо,  дорогі,  загрубіти  серцю,  не  втрачаймо  людської  совісті,  пильнуймо  її,  як  найбільшу  святиню,  а  вона  ще  в  часі  нашого  земного  життя  підкаже  нам,  що  і  як  слід  творити  нам  на  нашій  дорозі  до  Бога.  Амінь.

Ваш  у  Христі  о. Іван, парох