Слава  Ісусу  Христу!

   Сьогоднішня  Євангельська  притча,  возлюблені  в  Христі  браття  і  сестри,  яка  всім  нам  така  відома,  така  доступна,  що  про  неї  ми  вже  все  знаємо,  але  є  в  ній  декілька  таких  глибоких  думок,  що  не  можемо  сьогодні  їх  якось  оминути,  отож,  звернемо  на  них  увагу.

   По – перше,  це  те,  коли  всі  підсудні,  а  саме  всі  ми,  земнородні – станемо  на  Божому  Суді  і,  Справедливий  Суддя – Господь  не  буде  нас  запитувати  ні  про  що,  що  може  відноситися  до  нашої  власної  віри,  до  власного  світогляду,  а  запитає  нас  строго,  чітко  та  ясно: «Чи  були  ви  людяними  на  землі?»   Коли  перед  вами  появлялося  чуже  горе – чи  думали  ви  як  можна  це  горе  вгамувати?  А  коли  був  голод,  холод,  полишення,  хвороби –  що  ви  тоді  зробили,  чи  пожаліли,  поспівчували,  співстраждали  ви?

   Ті,  хто  пожалів,  хто  зміг  розділити  чуже  горе,  тих  Господь  прийме  до  Себе,  ні  про  що  інше  не  буде  запитувати,  тому  що  ці  люди,  проживаючи  на  землі,  зуміли  полюбити  неземною,  реальною  любов’ю  і,  серця  їх  були  завжди  відкритими  для  того,  щоб  свого  часу  вмістити  в  них  безсмертне  життя  Божої,  Вічної  Любові.  Ці  праведні  люди,  завершивши  справи  земної  любові,  не  змогли  збагнути  на  те,  що  в  їхніх  серцях  постійно  перебував  Бог.  Поступати  по  любові,  за  Божим  Законом,  для  них  було  настільки  природним,  що  ніколи  над  цим  не  задумуючись  вони  поступали  по  правді.

   Ми  не  тим  будемо  спасенними,  що  насильницьким  методом  заставляли  наші  серця  виконувати  Заповіді  Божі.  Вони  повинні  проникати  через  наше  власне  тіло  та  кров  так  глибоко,  так  довершено,  щоб  були  природними  рухами  для  безсмертної  душі,  а  не  лицемірним  послухом  виконання  приписів  Закону,  Який  нам  надали  із – зовні.  А  якщо  хтось  із  нас  думає,  що  поступає  за  вчинками  християнського  милосердя;  турбується  за  хворих,  годує  голодних,  одягає   бідних,  обірваних – хай  поставить  перед  собою  питання,  чи  від  щирого  серця  він  так  поступає,  або  тому  що  відчуває  свій  християнський  обов’язок  і,  яку  відповідь  він  дасть  за  власні  поступки?    Якщо   тільки  задля  своїх  обов’язків,  то  як  ще  далеко  він  знаходиться  від  того,  щоб  бути  дитиною  Божого  Царства.

   Тепер  звернім  свою  увагу  на  тих,  які  нічого  із  цих  справ  милосердя  не  вчинили,  а  Христос  і  їх  запитає,  подібно  до  перших,  але  вони  так  і  не  зможуть  зрозуміти,  де  могли  помічати  Бога.  Коли  Він  знаходився  лікарні  чи  в  темниці,  був  голодним,  роздягненим?   На  жаль,  вони  ніколи  й  нікого  не  помічали  в  біді,  а  це  тому,  що  проживали  в  повному  достатку,  а  чужі,  людські  злидні  вони  ніколи  не  помічали.  Вони  прожили  все  своє  земне  життя  занурившись  тільки  в  себе,  для  задоволення  власного  тіла.

   У  нас  може  й  не  бути  зайвих  матеріальних  коштів,  але  не  стільки  подібне  багатство  потрібне,  скільки  багатство  серця,  дар  нашого  внутрішнього  співстраждання  та  молитви.  Коли  би  ми  хоч  трохи  любили,  поважали  один  одного,  співчували  один  одному,  тоді  Рай  би  починався  тут,  на  землі  і,  не  страшно  було  би  помирати,  тоді  і  нам  Господь  сказав  би: «Прийдіть,  благословенні  Отця  Мого…»

   Дві  головні  Заповіді  Господь  залишив  нам.  Перша –  про  любов  до  Бога,  і  друга – про  любов  до  наших  ближніх.   А  хто  ж  є  нашим  ближнім?   Всі,  з  ким  ми  проживаємо,  працюємо,  зустрічаємося,  всі,  хто  потребує  нашої  любові,  фізичної  та  духовної  допомоги.   За  Божим  Законом  всі  ми – братии  і  сестри,  утворюємо  одну  велику  християнсь

ку  родину.  Ніхто  на  землі  нам  не  повинен  бути  чужим.  А  якщо  ми  не  проявляємо  власної  любові  до  ближніх,  то  не  може  бути  в  нас  любові  і  до  Бога.   Так  просто  і  так  чітко  сказав  нам  про  цю  незаперечну  істину  Сам  Христос  Бог  в  сьогоднішній  Євангельській  притчі.

   І  перед  нами  знову  постає  питання;  як  ми  поступаємо  при  різних  життєвих  обставинах  по  відношенню  до  наших  ближніх?   Часто  нам  доводиться  чути,  я  не  знаю  як  любити  Бога,  я  Його  шукаю  десь  там  в  темряві,  нема  вже  сил  до  Нього  доповзти – любові,  віри,  совісті  християнської   порою  не  вистачачає.    Святий  Апостол  Іван  Богослов  говорить,-  що  хто  каже,  що  любить  Бога,  а  не  любитбь  свого  ближнього  реальним,  творчим  життям – він  обманює  себе,  тому  що  не  може  любити  невидимого  Бога,  якщо  до  цього  він  не  навчився  любити  конкретну  людину,  рідну  людину.

   Перш  за  все,  аніж  запитати  себе  як  можливо  дійти  до  Бога,  запитаймо  спочатку  себе  яке  наше  відношення  до  ближніх  і,  якщо  наше  серце  є  зачиненим,  холодним,  черствим,  відвернутим  від  думки,  що  наш  ближній  свого  часу  може  попросити  від  нас  часточку  нашого  милосердя – ні  про  що   говорити,  ніколи  нам  не  досягти  близькості  Божої.

   Потрібно  би  нам,  дорогі,  навчитися  занадто  важливого,  зігрівати  любов’ю  власне  серце,  живе  серце,  таке  співчутливе  до  наших  ближніх  і,  тоді  воно  нам  відкриється,   як  оновлене,  чисте  серце  –  побачить  Бога.    Амінь.

 Ваш  у  Христі  о.  Іван, парох